Перед світанком у табуні коло хутора Ягідного вибрали кращих коней, осідлали їх. Старикові, що стеріг табун, Чумаков сказав :
— Діду, за кіньми дуже не журись. Вони доброго слова не варті, та й поїздимо на них ми лише трошки — як тільки знайдемо кращих, то цих повернемо хазяям. Якщо спитають : хто, мовляв, коней забрав ? — скажи : міліція станиці Крас-нокутської забрала. Нехай хазяї туди йдуть. Ми за бандою ганяємось, так і скажи !
З братом Фоміна розпрощалися, виїхавши на шлях, потім звернули ліворуч і всі п'ятеро свіжою риссю пішли на південний— захід. Десь недалеко від станиці Мішковської, була чутка, з'явилась днями банда Маслака. Туди і прямував Фо-мін, що наважився злитися з нею.
Шукаючи банду Маслака, три доби блукали вони по степових шляхах правобережжя, уникаючи великих хуторів і станиць. У тавричанських селищах, що межували з землями Каргінської станиці, обміняли своїх поганеньких конячок на ситих і легких у бігу тавричанських коней.
На четверту добу вранці, недалеко від хутора Вежі, Григорій перший помітив на далекому перевалі похідну колону кінноти. Не менш як два ескадрони йшло дорогою, а попереду і з боків ішли невеликі роз'їзди.
— Або Маслак, або ...— Фомін приклав до очей бінокль.
— Або дощик, або сніг, або буде, або ні,— насмішкувато сказав Чумаков.— Ти дивись краще, Якове Юхимовичу, а то, якщо це червоні, то нам треба повертати, та чим швидше!
— А чорт їх звідси роздивиться ! — з досадою промовив Фомін.
— Дивіться! Вони нас уздріли ! Роз'їзд сюди біжить! — гукнув Стерлядніков.
їх справді побачили. Роз'їзд, що їхав правим боком, круто завернув, на рисях прямуючи до них. Фомін квапливо сунув у футляр бінокль, але Григорій, усміхаючись, перехилився' з сідла, взяв фомінівського коня за повід.
— Не поспішай! Давай підпустимо ближче. їх тільки дванадцять чоловіка. Роздивимось на них як слід, а коли що до чого, то можна і втекти. Коні під нами свіжі, чого ти злякався ? Дивись у бінокль !
Дванадцять вершників ішли на зближення, щохвилини збільшуючись у розмірах. На зеленому фоні порослого молодою травою пагорка вже виразно видно було їх фігури.
Григорій і всі інші нетерпляче дивились на Фоміна. У тога трохи тремтіли руки, що тримали бінокль. Він так напружено' придивлявся, що по щЬці, оберненій до сонця, поповзла сльоза.
— Червоні! На кашкетах зірки !..— нарешті глухо вигукнув Фомін і обернув коня.
Почалася скачка. Вслід їм залунали рідкі розрізнені постріли. Верст з чотири Григорій скакав поруч з Фоміним, вряди — годи оглядаючись.
— От і з'єднались ! — насмішкувато сказав він.
Фомін пригнічено мовчав. Чумаков, трохи придержуючи коня, крикнув :
— Треба втікати поза хуторами ! Подамося на вешенські землі, там глухіше.
Ще кілька верст шаленої скачки, і коні пристануть. На витягнутих шиях їх проступив пінявий піт, глибоко залягли подовжні складки.
— Треба легше! Придержуй! — скомандував Григорій.
З дванадцяти вершників ззаду лишилось тільки дев'ять,, решта відстала. Григорій зміряв очима відстань, що розділяла, їх, крикнув :
— Стій! Давайте їх обстріляємо !..
Всі п'ятеро звели коней на рись, на ходу скочили на землю і зняли гвинтівки.
— Держи повід! По крайньому зліва з постійного прицілу ... огонь !
Вони вистріляли по обоймі, вбили під одним з червоно-армійців коня, і знов почали втікати від погоні. їх переслідували неохоче. Час від часу обстрілювали з далекої відстані, потім відстали зовсім.
— Коней треба напоїти, он ставок,— сказав Стерлядні-ков, показуючи нагаєм на смужку степового ставка, що синів удалині.
Тепер, вони їхали вже кроком, уважно оглядаючи по дорозі видолинки й балки, стараючись пробиратись так, щоб їх прикривали нерівні складки місцевості.
В ставку напоїли коней і знову рушили в дорогу, спочатку кроком, а трохи згодом — риссю. Опівдні спинились погодувати коней на схилі глибокого яру, що навскоси перетинав степ. Фомін наказав Кошелєву пішки зійти на найближчу могилу, залягти там і спостерігати. Коли б десь у степу з'явились верхівці, Кошелєв мусив був подати сигнал і негайно бігти до коней.
Григорій стриножив свого коня, пустив пастись, а . сам приліг неподалік, вибравши на косогорі місце, де сухіше.
Молода трава тут, на підсонячному боці яру, була вища й густіша. Прісне дихання зігрітого сонцем чорнозему не-могло заглушити надзвичайно тонкого аромату доцвітаючих степових фіалок. Вони росли на занедбаному перелозі, пробивались між сухим бадиллям буркуну, квітчастим узором слались по краях давньої межі, і навіть на кременисто міцній цілині з торішньої збляклої трави дивились на світ їх блакитні, по — дитячому чисті очі. Фіалки доживали визначений їм строк у цьому глухому й широкому степу, а на зміну їм, на схилі яру, на солонцях уже підіймались казкова яскраві тюльпани, підставляючи сонцю свої червоногарячі,, жовті й білі чашечки, і вітер, змішавши різнорідні запахи квіток, далеко розносив їх по степу.
На крутому обсипі північного схилу, затінені урвищем, ще лежали злиті шари снігу, що слизили вологою. Від них віяло холодом, але холод цей ще гостріше підкреслював аромат доцвітаючих фіалок, невиразний і журний, як спогад про щось дороге й давно минуле...
Григорій лежав, широко розкинувши ноги, спершись на лікті, і жадібними очима оглядав повитий сонячним серпанком степ, синіючі на далекому гребені сторожові могили, переливчасте текуче марево на межі схилу. На хвилину він заплющував очі й чув близькі й далекі співи жайворонків, легке переступання і пирхання коней, що паслися, брязкіт вудил і шелест вітру в молодій траві... Дивне почуття зречення і заспокоєння огорнуло його, коли він припав усім тілом до твердої землі. Це було давно знайоме йому почуття. Воно завжди приходило після пережитої тривоги, і тоді Григорій ніби наново бачив усе навколишнє. У нього наче загострювались зір і слух, і все, що колись проходило непоміченим,— після пережитого хвилювання привертало його увагу. З однаковою цікавістю стежив він зараз і за гудучим косим льотом яструба — перепелятника, що переслідував якусь маленьку пташку, і за повільним ходом чорного жука, що насилу перемагав відстань між його, Григорія, розставленими ліктями, і за легким похитуванням багряно — чорного тюльпана, ледве похитуваного вітром, виблискуючого яскравою дівочою красою. Тюльпан ріс зовсім близько, на краю обваленої бабакової нори. Можна було лише простягти руку і зірвати його, але Григорій лежав нерухомо, з мовчазним захопленням милуючись квіткою і тугими листками стебла, що ревниво зберігали в згортках райдужні краплини вранішньої роси. А потім переводив погляд і довго, бездумно стежин за орлом, що плавав над небосхилом, над мертвим городищем 'покинутих бабакових нір ...