Григорій дбайливо протер своєму коневі храпи й вологу над очима, почепив торбу й підійшов до Капаріна, що годував коня з поли шинелі.
— Ну, й місце для стоянки вибрали ! — сказав він, показуючи нагайкою на ліс.
Капарін знизав плечима.
— Я казав цьому дурневі, але хіба його можна в чому-небудь переконати ?
— Треба було стати в степу або край хутора.
— Ви гадаєте, що нападу можна сподіватися з лісу ?
— Так.
— Противник далеко.
— Противник може бути й близько, це вам не піхота.
— Ліс голий, може побачимо, коли що до чого.
— Дивитись нікому, майже всі сплять. Боюсь, коли б і в охороні не спали.
— Вони на ногах не стоять після .вчорашньої гульні, їх тепер не добудишся.— Капарін скривився, наче від болю, сказав півголосом : — 3 таким керівником ми загинемо. Він пустий, як пробка, і дурний, просто таки, як пень, дурний! Чому ви не хочете взяти на себе командування ? Козаки вас поважають. За вами вони охоче пішли б.
— Мені це непотрібне, я у вас недовгий гість,— сухо відповів Григорій і відійшов до коня, шкодуючи, що необережне признання мимоволі злетіло з язика.
Капарін висипав з поли на землю залишки зерна, пішов за Григорієм.
— Знаєте, Мелехов,— сказав він, на ходу зламавши гілку глоду, общипуючи набряклі тверді бруньки,— я думаю, що довго ми не продержимось, якщо не ввіллємось у якунебудь велику антирадянську частину, наприклад—у бригаду Маслака, яка блукає десь на півдні області. Треба пробиватись туди, інакше нас тут знищать в один чудовий час.
— Зараз розлив. Дон не пустить.
— Не зараз, а коли вода спливе — треба йти звідси. Ви думаєте інакше ?
Трохи подумавши, Григорій відповів :
— Правильно. Треба подаватися звідсіль. Робити тут нічого.
Капарін пожвавішав. Він почав докладно говорити про те, що сподіванки на підтримку козаків не справдились і що тепер треба всіляко умовляти Фоміна, щоб він не гасав марно по округу, а наважився на злиття з дужчою групою.
Григорію обридло слухати його балаканину. Він уважно стежив за конем, і як тільки той спорожнив торбу,— зняв її, загнуздав коня і підтягнув попруги.
— Виступаємо ще не скоро, даремно ви поспішаєте,— сказав Капарін.
— Ви краще підіть та приготуйте коня, а то тоді ніколи буде сідлати,— відповів Григорій.
Капарін уважно подивився на нього, пішов до свого коня, що стояв коло обозних дрожок.
Ведучи коня за повід, Григорій підійшов до Фоміна. Широко розкидавши ноги, Фомін лежав на розстеленій бурці, ліниво обгризав крило вареної курки. Він посунувся, жестом запрошуючи зайняти місце поруч з собою.
— Сідай полуднати зі мною.
— Треба рушати звідси, а не полуднати,— сказав Григорій.
— Погодуємо коней і рушимо.
— Потім можна погодувати.
— Чого ти гарячку пореш ? — Фомін відкинув обгризену, кістку, витер об бурку руки.
— Застукають нас тут. Місце підходяще.
— Який нас чорт застукає ? Тількищо розвідка вернулась, кажуть, що на горбі нікого нема. Виходить, Журав-льов загубив нас, а то б він тепер на хвості висів. З Бука-новської ждати нема кого. Військомом там Михей Павлов, хлопець він бойовий, але сили в нього малувато, і він навряд чи вийде зустрічати нас. Відпочинемо як слід, переждемо трохи цей вітер, а потім попрямуємо на Слащевську. Сідай, їж курятину, чого над душею стоїш ? Щось ти, Мелехов, полоханий зробився, скоро всі кущі об'їжджатимеш, отакенного гака будеш накидати ! — Фомін широко обвів рукою і. зареготав.
Вилаявшись спересердя, Григорій одійшов, прив'язав до-куща коня, ліг недалеко,— накривши од вітру обличчя полою шинелі. Він задрімав під свист вітру, під тонкий співучий шурхіт схиленої над ним високої сухої трави.
Довга кулеметна черга примусила його схопитись на ноги. Черга ще не встигла скінчитись, а Григорій вже відв'язав, коня. Покриваючи всі голоси, Фомін загорлав : "По конях і" Ще два чи три кулемети затріскотіли з" правого боку, з лісу. Сівши в сідло, Григорій в одну мить збагнув обстановку. Праворуч над узліссям, ледве помітні крізь пил, чоловіка п'ятдесят червоноармійців, розгорнувшись лавою, відрізуючи шлях до відступу на пагорок, ішли в атаку. Холодно і так знайомо виблискували над головами їх голубі при тьмяному сонячному світлі клинки. Прямо з лісу, з порослого чагарником пагорка, з гарячковою поспішністю випорожняючи диск за диском, били кулемети. Зліва теж з півескадрона червоноармійців мчали без крику, вимахуючи шаблями, розтягаючись, замикаючи кільце оточення. Залишався єдиний вихід: прорватись крізь рідкі ряди атакуючих зліва і втікати до Дону. Григорій крикнув до Фоміна : "За мною держи !" — і пустив коня, вихопивши шаблю.
Відскакавши сажнів з двадцять, він озирнувся. Фомін, Капарін, Чумаков і ще кілька бійців шаленим галопом мчали за якихось сажнів десять позад нього. Кулемети в лісі замовкли, лише крайній справа бив короткими злими чергами по фомінівцях, що метушились коло обозних возів. Але й останній кулемет раптом замовк, і Григорій зрозумів, що-червоноармійці — вже на місці стоянки і що ззаду почалась рубка. Він догадувався про це, чуючи глухі розпачливі крики, рідку уривчасту стрільбу тих, що боронились. Йому ніколи було оглядатись. Зближуючись, у нестримному галопі з лавою, що йшла назустріч, він вибирав ціль. Назустріч скакав-червоноармієць в куцому дубленому кожушку. Під ним був сірий не дуже бистрий кінь. Наче при спалаху блискавки, за. якусь невловиму мить Григорій побачив і коня з білою зіркою нагрудника в білій піні, і вершника з червоним, розгаряченим молодим обличчям, і широкий хмурий просвіт степу, що слався до Дону,— за ним ... В наступну мить треба було-' ухилятись від удару й рубати самому. За п'ять сажнів від вершника Григорій раптом хитнувся вліво, почув ріжучий посвист шаблі над головою і, рвучко випроставшись у сідлі" тільки кінчиком своєї шаблі дістав червоноармійця, який уже минув його, по голові. Рука Григорія майже не відчула сили удару, але, глянувши назад, він побачив пониклого червоноармійця, що поволі сповзав з сідла, і густу смугу крові на спині його жовтого кожушка. Сивий кінь збився з галопу й біг уже широкою риссю, дико задерши голову, вигнувшись боком так, наче він злякався своєї тіні...