Григорій підійшов з своїми полками, коли бій уже скінчився. Дві червоноармійські роти, що прикривали відхід гіо Вешенському перевалу розрізнених частин і обозів 14-ої Ми-ронІвської дивізії, були розбиті 3 — м калмицьким полком і ЦІЛком знищені. Ще на бугрі Григорій передав командування Єр-
макову, сказав :
_ Упорались тут без нас. Іди на з'єднання, а я на часинку
забіжу в садибу.
_ Чого б це ? — здивувався Єрмаков.
— Ну, як тобі сказати, жив тут у батраках замолоду, от
І потягло чогось подивитись на старі місця...
Гукнувши Прохора, Григорій повернув до Ягідного і, коли від'їхав з півверсти, побачив, як над головною сотнею знялось і замаяло на вітрі біле полотнище, передбачливо взяте кимось з козаків.
"Наче в полон здаються !" — з тривогою і несвідомим сумом подумав Григорій, дивлячись, як повільно, ніби нехотяче, спускається колона в суходіл, а назустріч їй прямо по хлібах риссю йде кінна група секретєвців.
Сумом і пусткою війнуло на Григорія, коли через повалені ворота в'їхав він на зарослий лободою двір маєтку. Ягідне стало невпізнанним. Скрізь видно було страшні сліди безгосподарності і руйнування. Колись чепурний дім побляк і немов став нижчий. Давним — давно нефарбована покрівля жовтіла плямистою іржею, поламані водостічні труби валялись біля ганку, кособоко висіли зірвані з завісів віконниці, в розбиті вікна з свистом вривався вітер, і звідти вже тхнуло гіркуватим пліснявим духом пустки.
Ріг дому з східного боку і ганок були зруйновані снарядом тридюймовки. В розбите венеціанське вікно коридору просунулась верхівка зваленого снарядом клена. Він так і лишився лежати, уткнувшись окоренком у вивалену з фундаменту купу цегли. А по зав'ялих вітах його уже повз і кучерявився гінкий у рості дикий хміль, химерно обплітав уцілілі шибки, тягнув* ся до карнизу.
Час і негода робили своє діло. Надвірні будівлі постарі-лись, і здавалось, ніби довгі роки не торкались їх дбайливі людські руки. В конюшні відвалилась підмита весняними дощами кам'яна стіна, дах каретника розкрила буря, і на кроквах та бантинах, що мертвенно біліли, тільки де — не — де лишились жмути напівзогнилої соломи.
На ганку челядні лежали три здичавілі хорти. Забачивши людей, вони схопились і, глухо загарчавши, сховались у сінях. Григорій під'їхав до відчиненого вікна флігеля; перегнувшись з сідла, голосно спитав :
— Є хто живий ?
У флігелі довго стояла тиша, а потім надтріснутий жіночий голос відповів :
— Заждіть, ради Христа ! Зараз вийду.
Постаріла Ликеря, човгаючи босими ногами, вийшла на ганок ; мружачись від сонця, довго придивлялась до Григорія.
— Не впізнаєш, тітко Ликеро ? — злізаючи з коня, спитав
Григорій. ' .
І тільки тоді щось здригнулося в рябому обличчі Ликери і тупа байдужість змінилась сильним хвилюванням. Вона заплакала і довго не могла вимовити жодного слова.
Григорій прив'язав коня, терпляче ждав.
— Натерпілась я страху... Не дай і не приведи...— почала приказувати Ликеря, витираючи щоки брудним полотняним хвартухом.— Думала, знов вони приїхали ... Ой, Гришенько, що тут було ... І не розкажеш ... Одна ж тільки я лишилась..!
— А дід Сашко де ? Відступив з панами ?
— Якби відступив, то, може, й живий би був ...
— Невже помер ?
— Убили його... Третій день лежить на погребі... закопати б треба, а я сама занедужала ... Насилу встала Та й боюсь дуже йти туди до нього, до мертвого ...
— За що ж ? — не підводячи очей від землі, глухо спитав Григорій.
— За кобилу порішили... Наші пани відступили поспіхом. Тільки капітал взяли, а добро майже все на мене залишили.— Ликеря перейшла— на шепіт.— Все до нитки зберегла ! Закопане й досі лежить. А з коней тільки трьох орловських жеребців узяли, решту залишили на діда Сашка. Як почалося повстання, брали їх і козаки і червоні. Вороного жеребця Вихоря—може, пам'ятаєш ?—взяли на провесні червоні. Насилу осідлали. Він же під сідлом зроду не ходив. Тільки не довелось їм на ньому поїздити, попишатися. Заїжджали через тиждень каргінські козаки, розказували. Зійшлись вони на бугрі з червоними, почали палити одні в одних. У козаків якась там миршава кобилка й заіржала в той час. І думаєш, Вихор не приволік червоного до козаків ? Кинувся щодуху до кобили, і не міг його вдержати отой їздець, що на ньому си<Нв. Бачить він, що не впорається з жеребцем, і захотів на всьому скаку сплигнути з нього. Сплигнути — сплигнув, а ноги з стремена не витягнув. Вихор його і примчав просто до козаків
• У РУКИ-
o — Не лайся, Дмитре, ти мені син віком. І ділити на
• XV
o — Що ж, можна продовжити,— погодився Григорій.
o Прохір підвів з сідельної подушки голову, почув гл
o — А свата ...
• VI
• IX
• XIV
1
Музга — невеличке озерце, болітце в степу.
2
Станичник — тут: земляк (з одної станиці).
У РУКИ-
— Ловко ! — вигукнув захоплено Прохір.
— Тепер на цьому жеребці каргіновський підхорунжий їздить,— спокійно оповідала Ликеря.— Обіцяв, як тільки пан вернеться — зараз же Вихоря на конюшню приставити. І ртак розібрали всіх коней, залишилась тільки одна рисачка Стрілка, що від Приміра й Судженої. Була вона жеребна, через те її ніхто і не чіпав. Спорожнилась вона недавно, і дід Сашко так уже те лошатко жалів; так жалів — і не сказати! На руках носив і з соски підпоював молоком і якимось трав'яним настоєм, щоб у ногах міцніше було. От і сталася біда... Позавчора прискакало троє надвечір. Дід у саду траву косив. Бони кричать до нього : "Іди сюди сякий — такий !" Він косу поклав, підійшов, поздоровкався, а вони й не дивляться, молоко п'ють і питають у нього : "Коні є ?" Він і каже : "Одна є, але вона для вашого воєнного діла негодяща : кобила, до того ж з маленьким лошам". Найсердитіший з них як закричить: "Це не твого розуму діло ! Веди кобилу, старий чорт ! У мого коня спина побита, і треба мені його змінити !" Йому б скоритись та не змагатись за ту кобилу, ну, а. він, сам знаєш, характерний старичок був... Панові — і тому, бувало, не змовчить. Пам'ятаєш же ?
— Що ж він, таки не дав ? — втрутився в розмову Прохір.
— Ну, як же ти не даси ? Він тільки й сказав їм : "До вас, мовляв, скільки не забігало кінних, усіх коней забирали, а цю милували, а ви що ж..." Тоді вони і вхопились : "А,—кричать,— панський холуй, ти для пана її бережеш ?!" Ну, і потягли його... Один вивів кобилу, почав сідлати, а лошатко до неї під цицьку лізе. Дід просити почав : "Змилуйтесь, не беріть ! Куди ж лошатко подіти ?"'— "А ось куди !" — говорить другий та взяв і одігнав його від матки, зняв.з плеча ружо і вдарив у йього. Я так і залилась слізьми... Підбігла, прошу їх, діда хапаю, хочу одвести від лиха, а він як глянув на лошатко,— борідка на ньому затіпалась, побілів весь, як стіна, і каже : "Коли так, то стріляй і мене, сучий сину !" Кинувся до них, учепився, сідлати не дає. Ну, вони розлютились і порішили його згарячу. Наче ума тронулась я, коли вони в нього стрельнули ... Тепер і не збагну вже, що з ним робити. Домовину б йому треба зробити, та хіба це жіночого розуму діло ?