— Лишаєшся в нас, чи як ? — перепитав Фомін.
—. А ви хто такі є ?
— Ми ? — Фомін високо підняв брови, розгладив долонею вуса.— Ми — борці за трудовий народ. Ми проти гніту комісарів і комуністів, от ХТО МИ такі:
І тоді на обличчі червоноармійця Григорій раптом побачив усмішку.
— Виходить, он ви хто... А я собі думав, що воно за люди ? — Полонений усміхався, показуючи офарбовані кров'ю зуби, і говорив так, наче був приємно здивований почутою новиною, але в голосі його звучало щось таке, що примусило всіх насторожитись.— По — вашому, значить, борці за народ ? Та — а — ак. А по — нашому просто бандити. Та щоб я вам служив ? Ну, й чудні ви, їй — богу !
— Ти теж веселий хлопець, як я на Тебе подивлюсь...— Фомін примружився, коротко спитав : — Комуніст ?
— Ні, що ви ! Безпартійний.
— Непохоже.
— Чесне слово, безпартійний!
Фомін прокашлявся й обернувся до столу.
— Чумаков ! В розход його.
— Мене вбивати не варт Нема за що,— тихо сказав червоноармієць.
Йому відповіли мовчанням. Чумаков — кремезний красивий козак в англійській шкіряній безрукавці—неохоче встав зза столу, пригладив і так гладенько зачесане назад русяве волосся.
— Обридла мені ця посада,— бадьоро сказав він, витягнувши з купи скиданих на лавці шабель свою і пробуючи лезо її на великому пальці.
— Не обов'язково самому. Скажи хлопцям, котрі у дворі,— порадив Фомін.
Чумаков холодно оглянув червоноармійця з ніг до голови, сказав :
— Іди вперед, голубе.
Червоноармієць відсахнувся від печі, згорбився й повільно пішов до виходу, залишаючи на підлозі вологі сліди промоклих валянків.
— Йшов сюди — хоч би ноги витер! З'явився, наслідив нам тут, грязюки наніс... Який же ти неохайний, брат! — з навмисним незадоволенням говорив Чумаков, виходячи за полоненим.
— Скажи, щоб вивели на вулицю або на тік. Коло дому не треба, а то хазяї будуть сердитись! — крикнув услід їм Фомін.
Він підійшов! до Григорія, сів< поруч, спитав1:
— Короткий у нас суд ?
— Короткий,— уникаючи зустрітись очима, відповів Григорій.
Фомін зітхнув.
— Нічого не вдієш. Зараз так треба.— Він ще щось хотів сказати, але на ганку гучно затупотіли, хтось крикнув і звучно ляснув одинокий постріл.
— Чого їх там чорт мордує ! — з досадою гукнув Фомін.
Один з тих, що сиділи за столом, схопився, ударом ноги
відчинив двері.
— В чому там річ? — крикнув вія у-темряву.
Увійшов Чумаков, збуджено сказав :
— Такий меткий,— виявилось! От, чортяка! З "верхньої приступки стрибнув і побіг. Довелося витратити патрон. Хлопці там його кінчають...
—Накажи, щоб витягли з базу на вулицю.
— Я вже сказав, Якове Юхимовичу.
В кімнаті на хвилину стало1 тихо. Потім хтось запитав, притамувавши позіх :
— Як, Чумаков, погода ? Не розгодинюється надворі ?
— Хмарно.
— Як піде дощ — останній сніжок змиє.
— А нащо він тобі потрібний ? ' ' ' .
— Він мені не потрібний. По грязюці неохота брьоха-
тись. '
Григорій підійшов до ліжка, взяв свою папаху.
— Ти куди? — спитав Фомін.
— До вітру.
Григорій вийшов на ганок. Неясно світив зза хмари місяць. Широкий двір, дахи сараїв, голі верхівки1 високих пірамідальних тополь, що здіймалися вгору, накриті попонами коні біля конов'язі,— все це було освітлене примарним блакитним світлом полуночі.. За кілька сажнів від ганку, —головою в тьмяно блискучій калюжі талої води, лежав убитий червоноармієць. Над ним схилились три козаки, неголосно розмовляючи. Вони щось робили коло мертвого.
— Він ще дихкотить, їй — богу ! — з досадою сказав один.— Як же ти, косорукий чорте, так добивав ? Казав тобі — рубай у голову ! Ех, тісто неквашене !
Хрипливий козак, той самий, що конвоював Григорія, відповів :
— Дійде! Посіпається і дійде... Таї підведи ти йому голову ! Не зніму ніяк. Підводь за волосся, от так. Ну, а тепер держи.
Хлюпнула вода1. Один з тих, що стояли над мертвим, випростався. Хрипливий, сидячи навпочепки, кректав, стягаючи з убитого ватянку. Трохи згодом він сказав :
— У мене рука легка, через те він і не дійшов ще. Бувало, вдома кабана почну різати... Піддержуй, не кидай ! От, чорт!.. Егеж, бувало, почну кабана різати, все горло йому перетну, аж до душі дістану, а він,, проклятий, устане і піде по базу. І довго ходить ! Весь, у крівлі, а ходить, хрипить. Дихати йому нічим, а він все живе. Це, значить, такаї вже легка рука у мене. Ну, кидай його ... І досі дихкотить ? От диво ! А я ж йому майже до' кістки шию розтяв...
Третій розіпнув на витягнутих руках зняту з червоноар-. мійця ватянку, сказав:
— Закривавили лівий бік... Липне до рук, тьху, хай їй
грець! і ,
— Обімнеться ! Це не сало,— спокійно сказав! хрипливий і знов присів навпочепки.— Обімнеться, або одпереться. Не 'біда.
— Та ти що, і штани з нього хочеш знімати ? — незадо-волено спитав перший.
Хрипливий сердито сказав :
— Ти, якщо поспішаєш, іди до коней, без тебе, тут упораємось ! Чого ж має пропадати добро ?
Григорій круто обернувся, пішов до хати.
Фомін зустрів його коротким, вивчаючим поглядом, устав.
— Ходім у кімнату, побалакаєм, а то тут галасують дуже.
В просторій жарко натопленій кімнаті тхнуло мишами й
конопляним сім'ям. На ліжку, розкинувшись, спаві. одягнений у захисний френч невеликий чоловік. Ріденьке волосся його було скуйовджене, в пухові і дрібному пір'ї. Він лежав, щільно притулившись щокою до— брудної, в самому напірнику подушки. Висяча лампа освітлювала його бліде, давно небрите обличчя.
Фомін розбудив його-, сказав :
— Уставай, Капарін. Гість у нас. Це наша людина — Мелехов Григорій, колишній сотник, щоб ти знав.
Капарін звісив з ліжка ноги, потер руками обличчя, встав. Злегка напівуклонившись, він потиснув Григорію руку.
— Дуже приємно. Штабе — капітан Капарін.
Фомін гостинно підсунув Григорію стілець, сам сів на скрині. З обличчя Григорія він, мабуть, зрозумів, що розправа над червоноармійцем! справила1 на нього гнітюче враження, тому й сказав:
— Ти не думай, що ми з усіма так строго поводимось. Цей же чудак — з продзагінників. їм і всяким комісарам пощади не даємо, а інших милуємо. От учора зловили трьох міліціонерів ; коней, сідла і зброю в них забрали, а їх відпустили. На чорта вони нам здалися—вбивати їх.