— Побачимо, як воно далі буде. Спи, Ксанко.— І обережно й ласкаво доторкнувся губами до її голого, шовковисто холоднуватого плеча.
А насправді він уже вирішив : у Вешенську він більше не піде. Даремно його ждатиме той чоловік з політбюро, що приймав його минулого разу. Він тоді сидів за столом, накинувши шинель на плечі, потягався, аж кістки тріщали, і удавано позіхав, слухаючи його, Григорія, розповідь про повстання. Більше він нічого не почує. Все розказано.
Того дня, коли треба буде йти в політбюро, Григорій піде з хутора, якщо потрібно буде — надовго. Куди — він ще сам не знав, але піти вирішив твердо. Ні вмирати, ні сидіти в тюрмі йому не хотілось. Він уже вирішив, але завчасно говорити про де Оксані не хотів. Не слід було отруювати їй останні дні, вони й так були не дуже то веселі. Про це їй треба буде сказати в останній день. Так він вирішив. А зараз нехай вона спить спокійно, уткнувшись лицем йому під пахву. Вона не раз за ці ночі говорила: "Добре мені спати під твоїм крилом". Ну, і нехай спить покищо. Недовго їй, бідній, лишилось тулитися до нього...
Ранками Григорій бавився з дітьми, потім без мети блукав по хутору. На людях йому було веселіше. Якось Прохір запропонував зібратись у Микити Мельникова, випити з молодими козаками, з якими разом служили. Григорій рішуче відмовився. Він' знав з розповідей хуторян, що вони незадоволені продрозверсткою і що під час випивки про це неминуче говоритимуть. Йому не хотілось наводити на себе підозріння, і навіть при зустрічах з знайомими він уникав розмов про політику. Досить з нього цієї політики, вона й так виходила йому боком.
Обережність була тим більше не зайвою, що хліб по прод-розверстці надходив погано і в зв'язку з цим трьох стариків узяли як заложників., під конвоєм двох продзагінників відправили у Вешенську.
На другий день коло крамниці ЄСТ Григорій побачив колишнього батарейця. Захара Крамскова, що недавно повернувся з Червоної Армії. Він був добре таки п'яний, хитався ідучи, але, підійшовши до Григорія, застібнув на всі гудзики вимазану білою глиною куртку, хрипко сказав :
— Здравія желаю, Григорій Пантелевич !
— Здрастуй.— Григорій потиснув широченну лапу кремезного і міцного, як берест, батарейця.
— Впізнаєш ?
— Аякже.
— Пам'ятаєш, як минулого року під Боковською наша батарея виручила тебе ? Без нас твоїй кінноті було б погано. Скільки ми тоді червоних поклали — страх ! Один раз на удар давали, другий раз шрапнеллю...'То я наводчиком коло пер-
шої гармати орудував ! Я! — Захар гучно стукнув кулаком до своїх широких грудях.
Григорій скоса позирнув у один, в другий бік,— на них дивились і прислухались до розмови козаки, що стояли неподалік. У Григорія здригнулись куточки губ, в злобному вискалі оголились білі, щільні зуби.
— Ти. п'яний,— сказав він півголосом, не розціплюючи зубів.— Іди проспись і не патякай зайвого.
— Ні, я не п'яний ! — голосно вигукнув підпилий батареєць.— Я, може, від горя п'яний ! Прийшов додому, а тут
не життя, а б..... Нема козакам більше життя, і козаків нема !
Сорок пудів хліба наклали, це що ? Вони його сіяли, що накладають ? Вони знають, на чому він, хліб, росте ?
Він дивився безтямно налитими кров'ю очима і раптом, хитнувшись, незграбно обхопив руками Григорія, дихнув йому в ‘обличчя густим самогонним перегаром.
— Ти чому штани без лампасів носиш ? У мужики записався ? Не пу-устимо! Голубчику мій, Григорій Пантелевич! Перевоювати треба ! Скажемо, як минулого року : геть кому-нію, хай живе радянська влада !
Григорій різко відштовхнув його від себе,— прошепотів :
— Іди додому, п'яна сволото ! Ти тямиш, що ти говориш ?!
Крамсков виставив наперед руку з широко розчепіреними
обкуреними пальцями, пробурмотів :
— Вибачай, коли щось не так. Вибачай, будь ласка, але я тобі істинно говорю як своєму командирові... Однаково як рідному батькові — командирові: треба перевоювати !
Григорій мовчки обернувся, пішов через майдан додому. До вечора він перебував* під враженням цієї безглуздої зустрічі, згадував п'яні вигуки Крамскова, співчутливе мовчання ц усмішки козаків, думав: "Ні, треба йти звідси якнайшвидше ! Добра не буде..."
У Вешенську треба було йти в суботу. Через три дні він мусив залишити рідний хутір, але вийшло інакше : в четвер уночі,— Григорій уже зібрався лягати спати,— в двері хтось різко постукав. Оксана вийшла в сіни. Григорій чув, як вона спитала : "Хто там ?" — Відповіді він не почув, але, скоряючись невиразному почуттю тривоги, встав з ліжка і підійшов до вікна. В сінях дзенькнула клямка. Першою увійшла До-кійка. Григорій побачив її бліде обличчя і, ще ні про що не питаючи, взяв з лавки шинель і папаху.
— Братику...
— Що ? — тихо спитав він, одягаючи в рукава шинель.
Задихаючись, Докійка поквапливо сказала :
— Братику, втікай зараз же! До нас приїхали четверо верхівців з станиці. Сидять у кімнаті... Вони говорили пошепки, але я чула... Стояла під дверима і все чула... Ми-
хайло каже — тебе треба арештувати ... Розказує їм про тебе Втікай !
Григорій швидко ступив* до неї, обняв, міцно поцілував У щоку.
— Дякую, сестро! Іди, а то помітять, що вийшла Про щавай,— і обернувся до Оксани : — Хліба ! Швидше" Та цілий, окраєць!
От і скінчилось його недовге мирне життя... Він діяв як у бою, поспішно, але впевнено: пішов у кімнату, обережна поцілував сонних дітей, обняв Оксану.
— Прощавай ! Скоро подам звістку, Прохір скаже. Бережи дітей. Двері запри. Спитають — скажи пішов у Вешки. Ну, прощавай, не журись, Ксанко ! — Цілуючи її, він відчув на губах теплу солону вільгу сліз.
Йому ніколи було втішати й слухати безпорадне, незв'язне белькотання Оксани. Він легенько розняв руки, що обіймали, його, ступив у сіни. Прислухався і рвучко відчинив надвірні двері, Холодний вітер з Дону хлюпнув йому в обличчя. Він на секунду заплющив очі, звикаючи до темряви.
Оксана чула спочатку, як порипував сніг під ногами Григорія. І' кожний крок відбивався гострим болем у її серці. Потім звук кроків ущух і хруснув пліт. Потім стало зовсім тихо, тільки вітер шумів за Доном у лісі. Оксана намагалась почути щонебудь крізь шум вітру, але нічого не почула. їй стало холодно. Вона увійшла в кухню й погасила лампу.