їй дуже хотілось під якимнебудь приводом піти до Ме-лехових, побути там хоч хвилинку, хоч одним оком глянути на Григорія. Просто немислимо було думати, що він тут, поруч, і не бачити його. Проте вона перемогла це бажання, не пішла. Не дівчинка ж вона, справді. В її літа не можна поводитись так легковажно.
Вона старанніше, ніж завжди, вимила руки й обличчя, надягла чисту сорочку і нову, з прошивкою, нижню спідницю Біля відкритої скрині довго стояла вагаючись — що ж все таки одягти ? Незручно було в будній день прибиратися, але й не хотілось залишатися в простому, робочому вбранні. Не знаючи, на чому спинитись, Оксана хмурилась, недбало перебирала вигладжені спідниці. Нарешті вона рішуче взяла темносиню спідницю і майже неприношену голубу кофточку, обшиту чорним мереживом. Це було найкраще, що вона мала. Кінець — кінцем, чи не однаково, що подумають про неї сусіди ? Нехай для них сьогодні — будень, зате для неї — свято. Вона швиденько* прибралась, підійшла* до дзеркала. Легка, здивована посмішка перебігла по її губах : чиїсь молоді, з вогником, очі дивились на неї допитливо й весело. Оксана уважно, суворо розглядала своє обличчя, потім полегшено зітхнула. Ні, не одцвіла ще її врода ! Ще не один козак спиниться, зустрівши її, і проведе ошалілими очима !
Обсмикуючи перед дзеркалом спідницю, вона вголос сказала: "Ну, Григорій Пантелевич, держись!.." — і, почуваючи, що червоніє, засміялась тихим, приглушеним сміхом. Але все це не перешкодило їй знайти на висках кілька сивих волосин і висмикнути їх. Григорій не повинен був бачити нічого такого, що нагадувало б йому про її літа. Для нього вона хотіла бути такою ж молодою, як і сім років тому.
До обіду вона сяк — так висиділа вдома, але потім не витримала і, накинувши на плечі білу хустку з козячого пуху, пішла до Мелехових. Докійка була вдома сама. Оксана привіталася, спитала :
— Ви не обідали ?
— З такими бездомниками пообідаєш вчасно! Чоловік у Раді, а Гриша пішов* у станицю. Дітей уже нагодувала, жду великих.
Зовні спокійна, ні рухом, ні словом н€ викривши свого розчарування, Оксана сказала :
— А я думала — ви всі вкупі. Коли ж Гриша... Григорій Пантелевич повернеться ? Сьогодні ?
Докійка швидко* глянула на прибрану сусідку, нехотя сказала :
— Він пішов на реєстрацію.
— Коли обіцяв вернутися ?
В очах Докійки блиснули сльози: запинаючись, вона докірливо сказала :
— Теж знайшла час... прибралася... А тогой не знаєш,— він, може, й не вернеться зовсім ...
— Як — не вернеться ?
— Михайло каже, що його арештують у станиці...— Докійка заплакала скупими, злими слізьми, витираючи очі рукавом, вигукнула : — Будь воно прокляте, таке життя ! І коли воно все скінчиться! Пішов, а діти, ну, як показились,— ступити мені не . дають: "Куди татусь пішов та коли він прийде ?" А я знаю ? Випровадила їх на баз, а в самої аж серце заболіло ... І що воно за прокляте життя! Нема ніякого спокою, хоч криком кричи !..
— Якщо до ночі він, не вернеться, завтра піду в станицю, взнаю.— Оксана сказала це таким байдужим тоном, наче йшлося про щось звичайнісіньке, що не варте було ані найменшого' хвилювання.
Дивуючись з її спокою, Докійка зітхнула.
289
19. Тихий Дон. 191
— Тепер уже його, видно, не ждати. І на горе він ішов сюди !
— Нічого покищо не видно ! Ти плакати перестань, а то діти подумають ... Прощавай !
Григорій вернувся пізно ввечері. Побувши трохи вдома, він пішов до Оксани.
Тривога, в якій вона провела цілий довгий день, трохи притупила радість зустрічі. В Оксани надвечір було таке відчуття, наче вона працювала цілий день, не розгинаючи спини. Пригнічена і стомлена чеканням, вона прилягла на ліжко,— задрімала, але, зачувши кроки під вікном, схопилась жваво, як дівчинка.
— Чого ж ти не сказав, що підеш у Вешки ? — спитала вона, обіймаючи Григорія і розстібаючи на ньому шинель.
— Не встиг сказати, поспішав.
— А ми з Докійкою відрюмали, кожна окремо, думали, не вернешся.
Григорій стримано усміхнувся.
— Ні, до цього не дійшло.— Помовчав і додав: — Покищо не дійшло.
Кульгаючи, він підійшов до столу, сів. У відчинені двері видно було кімнату, широке дерев'яне ліжко в кутку, скриню, що тьмяно відсвічувала мідними обручами. Все тут лишилось таким самим, як було тоді, коли він ще парубком заходив під час відсутності Степана ; майже ні в чому він не бачив змін, ніби час ішов мимо й не заглядав у цей дім ; зберігся навіть колишній запах : пахло бражним духом свіжого хмелю, чисто вимитою підлогою і зовсім мало, ледве чутно — прив'ялим чебрецем. Наче зовсім недавно Григорій останній раз удосвіта виходив звідси, а насправді як давно все це було ...
Він притамував зітхання і неквапно почав скручувати цигарку, але чомусь здригнулись руки і він розсипав на коліна тютюн.
Оксана квапливо готувала вечерю. Холодну лапшу треба було підігрівати. Збігавши по тріски в сарай, Оксана — захекана і трохи зблідла — почала розпалювати вогонь у челюстях. Вона дмухала на іскристий палаючий жар і встигала поглядати на згорбленого Григорія, що мовчки курив.
— Як твої справи там ? З усім упорався ?
— Все по — хорошому.
— І чого це Докійка вигадала, що тебе безпремінно повинні заарештувати ? Вона й мене перелякала на смерть.
Григорій скривився, з досадою кинув цигарку.
— Михайло їй у вуха натуркоті®. Це він усе вигадує, біду на мою голову накликає.
Оксана підійшла до столу, Григорій узяв її .за руки.
— А ти знаєш,— сказав він, знизу вгору дивлячись їй в очі,— діла мої не дуже розкішні. Я сам думав, як ішов у те політбюро, що не вийду звідти. Все ж таки я дивізією командував у повстання, сотника чин мав. Таких тепер до рук прибирають.
— Що ж вони тобі сказали ?
— Анкету дали заповнити, бомага. така, всю службу там треба описати. А з мене писар поганий. Зроду так багато не доводилось писати, годин зо дві сидів, описував усе своє проходження. Потім ще двоє в кімнату зайшли, все про повстання розпитували. Нічого, ввічливі люди. Старший питає : "Чаю не хочете ? Тільки з сахарином". Який там, думаю, чай! Хоч би ноги цілими від вас винести.— Григорій помовчав і зневажливо, наче про стороннього, сказав : — Вийшло, слабкуватий на розплату... Злякався.