Г о л о с. У груди?..
Хома. Ну, тут уже й ми не змовчали... Грянув залп... Бачимо, стоїть солдат... Живий...
Голос (зраділо). Живий...
Хома. А поручик кров'ю підпливає... На снігу.
Голос. Треба було б ще й з полковником розквитатися.
Хома. Еге! Дременув відразу з передової... Але, ви гадаєте, не помстився він нам, піхотинцям? Ще й як! Викликав козаків з сусідньої дивізії і таки примусив нас піти в наступ. Полягла тоді в бою майже вся наша друга рота...
Голос. І той солдат теж загинув?
Хома. Солдат? (Кинув цигарку, не поспішаючи, розтер чоботом). А той солдат, молодята,— наш земляк, Степан Соколенко.
Входить Степан Андрійович. На гімнастьорці червоний бант, в руках пучечок фіалок та конвалій.
С т е п а н. А що це ти тут про мене згадуєш? Юнак. Ой дядьку Степане! І ото ви таке пережили? Дозвольте вам потиснути руку. С т е п а н. Та й за віщо?
Ю н а к. То вже ми знаємо... за віщо. (Гаряче тисне). А тепер гайда до лісового озера!
Виходять.
Степан. Що ти їм розповідав? X о м а. Та про гору Синицю,
Степан. А-а! (Озирається). Давно не був у цьому лісі весною. Ти тільки поглянь, яка краса навколо... Скільки квітів... А яке повітря? А скільки пташиного співу... хороше!
Хома (зніяковіло). Не знаю, Степане, чи будеш гримати, але я не мав змоги з тобою порадитись.
Степан (слухає спів соловейка). Чуєш? Чуєш, як тьохкає? Оце майстер! Оце голос!
Хома. Ти ж сам просив, щоб сьогодні зібралося в лісі якнайбільше слободян.
Степан. Чим більше — тим краще.
Хома. Савка з молоддю домовлявся, а я з чоловіками та жінками... старих людей — теж запрошував. С т е п а н. То й добре. X о м а. А старі люди поставили вимогу... Степан. Яку?
X о м а. Це ж, кажуть, не просто собі відбирати якийсь там ліс, а заповідний ліс, монастирський... Боязко! Треба взяти корогви, ікони, хрести...
Степан. Цікаво!
Хома. Я так подумав: якщо народ хоче на праведне діло вирушати з богами,— хто сміє ставати йому на дорозі?
Чути святкові дзвони.
Степан. Що це значить?
Хома. Я сказав Андрону: "Як тільки з'явиться процесія,— відразу бий у дзвони!"
Степан (сміється). Оце придумав... "Бий у дзвони!" Не годилося б, та що тепер зробиш?
X о м а. Я можу повернути їх назад.
Степан. Навіщо ж повертати? Нехай ідуть. Розкажемо людям, для чого їх сюди запрошено і що це за свято таке сьогодні — Перше травня. Хай знають. А потім і до діла приступимо.
Хома. Ще питалися в мене слободяни, чи можна їм у лісі... по чарці випити?
Степан. Що ж ти відповів?
Хома. Я так, Степане, подумав: адже у нас відзначають і храмовий празник, і різдво, і Великдень. А тут же свято, можна сказати, світового масштабу... та ще така подія з лісом... То як же людям обійтися без чарки?
С т е п а н. І ти дозволив?
Хома (зітхнув). Дозволив.
Степан. Правильно!
У дзвони вплітається пісня. Злагоджено, під акомпанемент гармонії, звучить
молодечий хор:
Смело, товарищи, в ногу, Духом окрепнем в борьбе,
В царство свободы дорогу Грудью проложим себе.
Про цей день я тільки мріяв в окопах, а сьогодні на власні очі бачу.
Хома. Тут будемо їх зустрічати?
Степан. На великій поляні біля озера. Там простору більше.
Хома. Я тут почекаю, а до озера вже піду разом з усіма.
Степан виходить. Обриваються дзвони. Виразніше звучить пісня:
Вышли мы все из народа, Дети семьи трудовой, Братский союз и свобода — Вот наш девиз боевой.
Ідуть... ідуть люди, йдуть!..
Долго в цепях нас держали, Долго нас голод томил,— Черные дни миновали, Час искупленья пробил.
Першими пробігають підлітки, потім з'являється Савка Вогник з червоним прапором Поряд з ним іде Арсенія, тримаючи в руках букет живих квітів. За ними — г а р м о н і с т і хор молоді, у багатьох на грудях червоніють банти, в руках — квіти й гілки, вкриті цвітом. Потім з'являються чоловіки, жінки, діди. У чоловіків — хрести й корогви, у жінок — ікони. Де в кого з слободян сокири, пилки. Не при-п шяючись, звучить революційна пісня:
Время за дело приняться, В бой поспешим мы скорей: Н-ашей ли рати бояться Призрачной силы царей?
Схвильована й люта входить ігуменя Іліодора з послушницею Ангел і н о ю.
Іліодора (підводить посох, кричить). Зупиніться! Зупиніться! (Вдивляється в обличчя людей).
Дехто знічується під її поглядом, схиляє голову Обривається пісня.
У монастирському лісі корогви й гармошка? Це кощунство! Це ганьба для обителі нашої... Хто дозволив? Хто?
Швидко підходить до ігумені Степан Соколенко. Степан. Я!
Дивляться одне на одного.
Вірніше, революційна Рада солдатських і селянських депутатів вирішила. Для такого свята, як сьогодні, монастирський ліс — саме підходяще місце.
Іліодора. Без мого відома вривається в монастир... наказує дзвонити...
Хома. То вже моя провина... Визнаю. Не порадився з Степаном... Думав робити якнайкраще... для людей.
Іліодора. Ніхто не просив дозволу й за ліс... Можна чи пе можна?
Степан. А нам не треба ні в кого питатися, ігуменіє Іліодоро. Такі справи ми вирішуємо самі.
Іліодора. Це ж насильство! Це розбій серед білого дня!.. Я бачу в людей сокири, пилки... Ви що ж, зібралися рубати ліс?
Степан. То було б не по-хазяйському. Виберемо засохлі дерева, щоб можна було вдовам-солдаткам, найбіднішим родинам допомогти паливом, а кому й хату підправити.
Іліодора. Не маєте права розпоряджатися в монастирському лісі.
Степан. Був монастирським, а від сьогодні народ цим лісом володітиме.
Іліодора. Не дозволяю!.. Геть звідси! Геть, бузувіри! Безбожники!.. Геть!
З'являється отець Сергій.
Отець Сергій. Заспокойтеся, преподобна. Пожалійте своє хворе серце...
Іліодора глянула йому в очі. Всевишній почув молитву...
Ігуменя перехрестилась, зрозумівши вість.
Іліодора. По-доброму... По-хорошому прошу тебе, Степане Соколенко... Скажи людям, хай залишать ліс і не тривожать більше тиху обитель нашу.
У глибині поляни чути крик: "Каральники!.. Каральники йдуть сюди. Втікаймо!"
Степан (до ігумені). Твоя робота?
Іліодора. Просила я преосвященного захистити нас...
Крики посилюються: "Втікаймо! Втікаймо!"
Степан. Спокій, люди, спокій! Нікуди не розходьтесь!
З лісу, тримаючи в руках гвинтівки, входять міліціонери. Спинились. Начальник міліції вдивляється в обличчя демонстрантам.