Що це?!. Далекий грім? Вітер?.. Знову...
Григорій схопився, відчувши, як в нім закалатало серце.
Вітер виростав в ураган з блискавичною швидкістю. І раптом скажено загриміло, заревло, аж по задвигтіла земля, пішов вітер по нетрях і по всій Голубій паді, з дерев посипались блискучі сонця — цілий зоряний дощ...
Потрясаючи землю, потрясаючи нетрі, низько над кедрами заклекотали машини — велетенські, чорні проти сонця, потворища.
Літаки! ! . Шість... вісім... вісім... чотиримоторових велетнів!
Собаки заскавуліли і кинулись врозтіч. Потім позбігалися на пагорбок і зчинили несамовиту гавкотняву. А Рушай сів на хвіст по-вовчому, підняв пащеку і тоскно завив.
Літаки прогриміли над табором і вже летіли низько над паддю, перехиляючись то на одно крило, то на друге. Щось, далебі, шукають... Вісім велетенських невиданих тут птиць пливли по блакитній долині, заглушаючи все своїм ревом, а під ними, по марях, по зеленаво-синьому, сріблястому від роси килимові пливло вісім тіней: спершу — великих чорних... потім менших сизих... фіалково-синіх... синіх.. Пролетівши падь, літаки звернули упоперек і так само пішли низом, перехиляючись. Далі... Далі...
Приголомшений Григорій стояв посеред двору як вкопаний. Відчував, як у грудях скажено билося серце. Так, ніби його кинуто з височенної скелі на землю, в провалля. Змішане почуття тривоги, здивування, скаженого руху, неспокою... — ціла буря найдивовижніших почувань та асоціацій опанувала ним. Помалу буря уляглась, а натомість росло невиразне, бентежне передчуття чогось страшного. Вовчий інстинкт прокинувся, як у того Рушая, і віщував недобре.
Він тормосив чуба, хмурив брови і стояв так посеред двору, дивлячись в блакитний обрій, де в сонячній імлі зникли літаки. Мов загіпнотизований.
Навіть не бачив, як осторонь, оддалік стояла Наталка і широко розкритими очима дивилась на нього. Дивилась з тривогою, притиснувши руку до грудей.
Не літаки приголомшили те "дівчисько". Літаки її здивували, але й тільки. Ні, далебі, щось інше вразило її. Якийсь інстинктивний відрух, чи, може, страшний здогад, а чи десь незбагненний жах, — хтозна...
Вона дивилась на нахмурені Григорієві брови, на стиснені щелепи і намагалася рукою стримати серце.
А ранок стояв сонячний, мерехтливий, запишаний перлами і веселковими барвами. Усміхнений, золотий ранок.
Тунгуз Пятро Дядоров
Того ж дня в обідню пору до табору завітав ще один несподіваний гість.
Саме збиралися обідати, як завалували собаки і кинулися в гущавину. Наталка спинила собак криком, — вони повернулися і полягали біля неї, гарчачи та наставивши вуха в нетрі, що вкривали схил сопки.
Там по крутому схилу, чіпляючись за кущі, спускалась людина. В хутрянім капелюсі, у ватяних штанах, в жупані з голої, обшворганої козулячої шкіри, підперезанім мотузкою; через плече набійниця, при поясі ніж, а рушницею обпирався, як палкою.
— Глянь! Глянь!.. — здивувався старий Сірко. — П я т р о!.. Д я д о р о в! А бий тебе коза хвостом!
Гість виплутався з кущів і підійшов, розпливаючись в широку радісну посмішку цілим своїм квадратовим, косооким обличчям. Присадкуватий і добродушний, він підійшов упевненою ходою, як додому, і далебі щиро тішився.
— Зиздрасте... — тикав кожному свою шкарубату руку.
— Зидрастє, батіка! — і аж зажмурився від втіхи, коли старий Сірко дружньо обхопив його ручищами за плечі і потряс, — старі добрі друзі! "Це ж Пятро Дядор". Обернув тунгуза до хлопців: — Перший мисливець у цілому світі. Ну-ну, добрий гість!..
— Зиздрасте, Наталика... Здрастє... — коло Григорія тунгуз завагався і подивився запитливо на Сірка. Той підморгнув йому: "То теж наш!"
— Зиздрастє, капітана!.. — подав він руку Григорієві. Григорій потис ту тунгузьку руку; вперше в житті він мав з тунгузами до діла, але потис приязно, — сподобалось йому те косооке і наївне дитяче обличчя. Лише здивувався, чого це він називає його "капітаном".
— Та то вони всіх так, кого вперше бачать і хто видається їм за начальника або взагалі за росіянина, — пояснив Сірко.
Тунгуз поставив гвинтівку до дерева і, обтираючи рясний піт з обличчя, сів на колоді. Оглядаючи всіх своїми косими, ніби попрорізуваними осокою, усміхненими очима, відсапувався. На голові йому цупке русяве волосся стояло їжаком, над верхньою губою кілька волосинок замість вусів, на підборідді так само кілька волосинок.
Далі, не кваплячись, витяг кисета і люльку, натоптав люльку махоркою і закурив, передаючи кисет гостинно іншим.
Сірко теж набив люльку.
— Ну, як же живеш, Пятро?!. Розказуй. Чого це ти никаєш? Чом не пантуєш?
Тунгуз, все обтираючи рясний піт, похитав головою і аж зажмурив очі:
— Їроплану їскаім!
Говорив він, як і всі тубільці, смішною, покаліченою російською мовою.
— Їроплану їскаїм, — повторив скрушно вже і важко віддихнув.
— Яку "їроплану"!?
— Упала... Мало-мало літала і упала... їскаїм.
— Чого ж вона впала? Хай вона сказиться! Оттакої!
— Пороха мало... Порох горі — їроплана леті. Порох кончай — їроплана падай. Капут! Літала-літала і... "чш-ш-ші-к". — І аж показав захоплено рукою, як то вона "чш-ш-ші-к" — штопором вниз, і прицмокнув язиком.
— Коли ж вона впала і де?
— Десять-і день... — і безпорадно розвів руками, бо невідомо, де впала, і ніхто того не бачив. — їскаїм.
— А чого ж це ти її їскаїш, хай вона згорить?
— Нада. Начальника много і шибко кричи. Шибко большой начальника...
І розказав Пятро, що хоч "їроплана" і не його, але він мусить шукати. Всі мусять шукати. Він обійшов уже сотні кілометрів за ці десять день, і все марно. А оце зайшов, мимо йдучи, у гості, провідати. "Як пантовка? Добре?.." І з жалем зітхав та хитав головою. Пропала його пантовка. Не можна. Шукати звеліли. І всі так. Багато людей отак никає, шукаючи ту загадкову "їроплану" по проваллях та по всіх нетрях на величезному просторі. І ніхто не бачив, як вона падала і де вона падала і навіть яка вона з себе є та "їроплана".
Підняли отак людей по всіх тайгових селищах і розігнали їх на всі боки — шукайте! — і, не знайшовши, не веліли вертатись.
— Так це ти так ніколи й додому не вернешся! — покепкував Сірко. — Хай їй біс, тій "їроплані"!