Ті, кому вільно все

Сторінка 4 з 5

Антоненко-Давидович Борис

На стійці добродушно посміхався вартовий міліціонер, і звідусіль збігались охочі до "смаженого"...

Хто вона? Кажуть, що це донька якогось поміщика-по-ляка, що вона справді колись "окончила восемь, классов гимназии", дехто запевняє, що це зухвала симулянтка. Що в неї є елементи симуляції і шантажу — не доводиться сумніватись, але й важко припустити, щоб уся її поведінка була поспіль симуляція. В кожнім разі від такої симуляції важко не з'їхати з глузду.

ГАРКУН (НЕ ЗАДУНАЙСЬКИЙ)

Це не Винниченків Гаркун-Задунайський і це зовсім не прізвище його. Гаркун — він через те, що здебільшого гарчить. База його діяльності — вулиці Воровського й Свердлова.

Ще здалека ви чуєте розкатисті вибухи якихось чудернацьких нечленоподільних голосових вибухів:

— Гоп, гоп, гоп, гарр, гарр, гриау-у-у!..

Це він. Засунувши долоні в рукави, не звертаючи аніякісінької уваги на перехожих і ніби тренуючи свої голосові здібності, він вигукує дику, гарчливу арію, щоб у паузі перейти до приказок скоромовкою.

Важко добрати ладу в його нісенітниці, проте іноді там виступає виразний контрреволюційний зміст і критика, далека від тої, що її ми пропонуємо широко вживати по наших підприємствах і установах...

Він, звичайно, некривдний і нікого не чіпає, тільки горло його невпинний і заклятий ворог "громадській тиші і спокою". Проте він полонофоб, і людина, що видається йому поляком, зазнає зовсім не ласкавої з його боку уваги. Він бігає навколо неї, гарчить над самісіньким обличчям і немилосердно лає.

Стомившись, він сідає на східці ближчого ґанку, й безпритульний хлопчисько чухає йому за вухом — його улюблена насолода.

Кажуть, це — колишній буржуй, у якого революція націоналізувала розкішні кількаповерхові будинки.

"НІКОЛАЙ II"

Він зовсім сповна розуму і, одбираючи якийсь незримий клапоть на великій землі, він нікому не заважає. Він просто безнадійний алкоголік. Але гляньте на його портрет— він, далебі, скидається на останнього російського царя. Це його прикметна ознака серед багатьох інших п'яниць, і це разом із тим править йому за фах і навіть за джерело до існування.

Це — Ніколай II. Його добре знають другорядні, брудні пивнички й ті місця, де продають "хлібне вино". Ночує він звичайно десь у нічліжці на Подолі, а то й просто на першому ґанку, що трапиться йому після пиятики.

Вдень він жебракує, а ввечері йде "ревізувати" пивниці. Його найулюбленіша пивниця, так би мовити, "штаб" — це пивниця "Александра Федоровича Керенського", що на розі вулиць Леніна й Франка.

Дивне збіговисько,— власник пивниці справді разюче скидається на Керенського. Чи не йдучи за повною стилізацією, він має й зачіску а ля "душка" Корейський — їжаком. На стінах пивниці висять старанно намальовані переконливі гасла:

Пить пиво — это значить быть здоровым.

Або ще — не менше поважне й гіпнотизуюче:

Пейте пиво здесь!

Чи отаке лаконічне, а втім красномовне:

Пиво и водка!

Скрипка в супроводі піаніно оспало тужить "бубенца-мі", і в кутку чийсй п'яний голос муруго окселентує:

Звон бубенчиков трепетно может Воскресить позабытую тень, Мою русскую душу встревожить И стряхнуть мою русскую лень..."

Двері до пивниці гулко одчиняються, і всередину ВХОДИТЬ опасиста постать Ніколая II. Він неголений, з чорною щетиною на щоках, на плечах і ногах йому старе дрантя, але вуса, борода й очі — царські. Звичною ходою він обходить столики й незабаром ласкаво згоджується сісти до товариства "раздавить бутылку". Після першої не закусюють! Він одразу перехиляє одну за одною дві чарки й тоді вже береться до закуски. Потім він розповідає про минуле. Він незграбно вимовляє імена міністрів, великих князів, графів і переконує, що його батько разюче скидався на Александра III... Жарти непомітно переходять в умисне удавання, і вже не добрати — чи то він на потіху розповідає про своє царювання, чи таки справді він переконаний у тому, що він є останній Романов. Проте, безперечно, довге орудування царським ім'ям утворило в його психіці якусь ледве помітну травму.

Ось він устав і, хитаючись напідпитку, хрипким голосом командує на всю пивницю:

— Кавалергарди лейб-гвардії єго імператорського ве-личія великого князя фінляндського, іспанського і прочая і прочая, і прочая!., церремоніяльним маршом ша-гом... арш!

Він виструнчується, бере "под козирьок", і перед ним дефілює його п'яна братія.

Ніколай II, співаючи змоклим у горілці басом "Боже, царя храни...", приймає парад.

Останньою квартою пива, що неслухняно й пручаючись з рота, ллється йому в горло, він кінчає свій "трудовий" день, щоб шкутильгати десь переспати до такого ж завтрашнього.

Кілька гривеників на пиво, горілку й хліб — вичерпують його прагнення в житті, полишаючи хіба ще, як нездійсненну мрію, потрапити колись, як типаж,— під кіноапарат, коли робитимуть фільм із життя Ніколая II...

КАРЛ II — ВЕЛИКИЙ ДИКТАТОР

Про нього я вже мав нагоду говорити в цій книзі, як про одну з патологічних варіацій "посполитого рушення" до літератури. Мої особисті симпатії до нього примушують мене переступити межі чуття художньої міри й ще раз сказати про нього кілька теплих слів. Так, це фахівець переважно щодо редакцій. З добродушним обличчям, на якому серед білого прядива бороди жевріють великі здорові рум'янці, він заходить до наших редакцій, увічливо вітається, одягає окуляри, й тоді редакційному секретареві починаються справжні тортури. Він дістає стоси своїх творів і пропонує їх тут же читати, старанно виправляючи у вашому читанні наголоси й нюансівку.

Жадоба слави й популярності його давно вже ганяє по редакціях, не даючи йому, крім гіркоти й розчарування, анічогісінько. Цю кар'єру він розпочав ще з Шульгінового "Киевлянина", стираючи пороги також у "Киевской мысли", "Раді" й кінчаючи тепер редакцією "Глобусу" та інших сучасних періодичних органів.

Колись він був Кирилом Івановичем Самійленком, але з того часу, як він почав, диктуючи переписникові, писати вірші, драми й філософські твори, він став "Великим диктатором". В умовах ідеологічної перемоги марксизму йому здалося трохи недоречним його простакувате ім'я Кирило, й він тепер називає себе Карлом. А щоб відрізнити себе від інших Карлів — він Карл II. Серед цілком нормальної, нескладної розмови в його словах раптом промайне якийсь натяк на месіанське призначення в житті його особи, й тоді він починає переконувати вас, що Радянська влада, мовляв, золота, але потребує корективів і поліпшень. Ви допитуєтесь його — яких саме поліпшень, але старий хитро посміхається: