Одне слово, поспродувавши все до цурки і підкинувши коняці трохи сіна, я пішов поблукати по місту. "Людина з праху створена",— я ж людина, не більше. Отже, хочеться поглянути на світ божий, подихати свіжим повітрям, побачити дивовижі, що їх Єгупець виставляє у вітринах, як то кажуть: очима — прошу, дивись, розглядай, скільки хочеш, а руками — зась!..
Стоячи отак перед великою вітриною із золотими імперіалами і безліччю срібних карбованців, з банковими білетами та з силою-силенною асигнацій, думаю я собі при цьому: "Владико небесний! Коли б у мене була хоч одна десята частка того, що тут є, які б я скарги мав тоді на бога і хто б на світі міг зі мною зрівнятися? Насамперед я б видав заміж свою старшу дочку, дав би їй п'ятсот карбованців посагу, крім подарунків, крім одягу й весільних витрат; підводу і своїх корівок я б спродав, переїхав би, не гаючись, до міста, купив би собі місце біля почесної східної стіни в синагозі9, а своїй жінці, дай боже їй здоров'я, трохи перлів; і пожертви роздавав би, як найповажніший хазяїн; подбав би, щоб синагога була вкрита залізом, а не стояла так, як тепер, без даху, от-от завалиться; збудував би школу для дітей і богадільню, як у всіх порядних містах, щоб біднота не валялась на голій землі в синагозі. Яків-паливода не був би в мене більше старостою похоронного товариства, годі вже йому дудлити горілку і жерти пупки й печінки громадським коштом!.."
— Добридень, реб Тев'є! — чую голос ззаду.— Як ся маєте?
Обертаюсь, дивлюся — я б міг заприсягтися, що знайомий!
— Доброго здоров'я,— кажу,— звідки ви?
— Звідки? З Касрилівки10,— відповідає він,— таки ваш родич, тобто ваша жінка Голда доводиться троюрідною внучкою моїй бабці.
— Стривайте-но,— кажу,— то ви, може, і є зять Леї-Двосиного чоловіка Борух-Герша?
— Майже вгадали,— озивається він до мене.— Я зять Леї-Двосиного Борух-Герша, а моя жінка — Шейна-Шейндл Леї-Двосиного Борух-Герша. Тепер ви вже знаєте?
— Стривайте-но,— кажу,— бабка вашої тещі, Сура-Єнта, з тіткою моєї жінки, Фрумою-Златою, були, коли не помиляюсь, кровні двоюрідні сестри, і, якщо пам'ять мене не зраджує, ви середульший зять у Леї-Двосиного Борух-Герша. Але біда в тому, що я забув, як вас звати. Ваше ім'я,— кажу,— просто вилетіло у мене з голови. Як же вас звуть?
— Мене,— каже він,— звуть Менахем-Мендл Леї-Двосиного Борух-Герша. Так звуть мене дома, у Касрилівці.
— Коли так, мій любий Менахем-Мендл,— озиваюся до нього,— вітаю тебе від щирого серця! Скажи ж мені, дорогий мій Менахем-Мендл, що ти тут робиш, як ся мають твоя теща і твій тесть, хай живуть довгі літа? Як твоє здоров'я,— кажу,— як щастить тобі в твоїх справах?
— Ет,— махнув він рукою,— на здоров'я гріх скаржитись, живемо помаленьку, але справи тепер не дуже-то добрі.
— Нічого, бог якось поможе,— кажу я і зиркаю на вбрання бідолахи: потріпане в багатьох місцях, а чоботи, вибачайте, страшенно стоптані... — Нічого,— кажу,— справи, напевно, покращають, як сказано у нас: "Суєта суєт" — не в грошах щастя. Сьогодні так, завтра інак, аби живі були. Головне,— кажу,— не занепадати духом,— єврей мусить сподіватися. Ну, а те, що поневіряємося? На те ж ми євреї. Як то кажуть: коли ти солдат, то нюхай порох. Все на світі мара, химера... Ти скажи мені краще, Менахем-Мендл-серце, чого це ти раптом, з доброго дива, потрапив сюди, в Єгупець?
— Як то,— каже він,— чого я сюди потрапив? Я вже тут,— каже він,— отак потихеньку, помаленьку років з півтора.
— Он як? То ти, виходить, зовсім тутешній,— кажу,— постійний житель Єгупця?
— Ш-ш-ш! — зашипів він на мене й оглядається навколо.— Не кричіть так голосно, реб Тев'є! Я таки тутешній,— каже він,— що правда, то правда, але не будемо про це голосно говорити, нехай воно між нами залишиться...
Я стою й дивлюся на нього як на божевільного.
— Ти втікач,— кажу,— ховаєшся в Єгупці посеред базару?
— Не питайте,— каже він,— реб Тев'є. Ви, певно, зовсім не обізнані з єгупецькими законами і звичаями... Ходімо,— каже він,— я вам усе розповім, і ви зрозумієте, що означає бути тутешнім і в той же час бути нетутешнім...
І він почав мені докладно пояснювати, як тут доводиться поневірятись і викручуватися.
— Послухай мене, Менахем-Мендл,— кажу я,— їдьмо до мене в село на день, ти хоч відпочинеш і трохи заспокоїшся. Будеш,— кажу,— у нас бажаним гостем, моя стара дуже зрадіє тобі.
Одним словом, я його умовив: їдемо вдвох. Прибули додому — всі зраділи! Такий гість! І родич — брат у других! Це ж не жарт! Своє, як то кажуть, не чуже. Почалося: що чувати в Касрилівці? Що поробляє дядько Борух-Герш? Як ся має тітка Лея-Двося? Дядько Йосл-Менаше? Тітка Добриш? А дітоньки їхні як поживають? Хто помер? Хто одружився? Хто розлучився? У кого народилась дитина, а хто має народити?
— Навіщо тобі,— кажу,— здалися, дружино моя, чужі весілля і чужі обрізання? Ти подбай краще,— кажу,— щоб було що перекусити. "Хто потребує, хай прийде і підживиться",— перед їжею балачки в голову не лізуть. Якщо,— кажу,— є борщ, дуже добре, а як ні — то не зашкодять книші, вареники, галушки, млинці, налисники, вергуни. Нехай,— кажу,— буде більше на одну страву, аби жваво.
Одним словом, ми помили руки і гарненько перекусили, чим бог послав.
— Їж, Менахем-Мендл,— звертаюсь я до нього,— адже однаково, як сказав цар Давид11, "все суєта суєт" — світ дурний і фальшивий. А здоров'я,— так, бувало, каже моя бабка Нехама, хай царствує — розумна була жінка, мудра голова,— здоров'я і веселощі шукай у полумиску...
У мого гостя, бідолахи, аж руки трусилися — не знаходив слів, щоб похвалити мою жінку за обід, присягався, що не пам'ятає того часу, коли їв таке молочне, такі чудові книші і такі смачні вергуни.
— Дурниці,— кажу,— коли б ти Менахем-Мендл, спробував її печеню,— кажу,— або фаршировану рибу, ти б знав тоді, який смак мають райські страви.
Одним словом, попоїли, помолились і розбалакались. Кожен, звичайно, про своє: я про свої справи, він про свої. Я — про те про се, п'яте, десяте, а він розповідає про свої діла в Одесі та Єгупці, як він бував уже разів з десять, як то кажуть, на коні і під конем, сьогодні — багач, завтра — злидар, а далі знову багач і ще раз бідняк; торгував чимсь таким, про що я зроду-віку не чув, якимись чудернацькими "гос" і "бес"12, "акції-шмакції", "потивілови", "мальцев-шмальцев", чорти їх батька знає. І якісь карколомні суми: десять тисяч, двадцять тисяч — грубий шмат грошей!