— Хай вам бог дасть,— кажу,— удвічі більше, щоб ви мали вдесятеро, у сто разів більше, щоб ви мали всякого добра і багато втіхи! — І загрібаю обома руками гроші, навіть не лічу — де там лічити! — запихаю в усі кишені.— На добраніч,— кажу,— бувайте здорові, і бажаю,— кажу,— багато втіхи вам, і вашим дітям, і вашим онукам, і всій вашій родині,— так кажу я і подаюсь до свого воза. Раптом озивається до мене багатійка, ота, що в шовковій хустці:
— Заждіть хвилинку, реб Тев'є, від мене ви дістанете зовсім окремий подарунок. Приїздіть, будь ласка, завтра! Я маю,— каже вона,— муругу корову. Була це колись чудова корова, давала двадцять чотири кварти молока, тепер її зурочили, і вона перестала доїтися, тобто вона доїться, але молока не дає...
— Дай боже вам багато здоров'я,— кажу я,— а ви не турбуйтесь, у мене ваша корова і доїтиметься, і молока даватиме. Моя стара, нівроку, така хазяйка, що з нічого робить локшину, з пальців варить затірку, з чудес справляє суботу і буханцями укладає дітей спати... Не ображайтесь,— кажу,— може, я щось зайве бовкнув. На добраніч, усього найкращого вам, бувайте здорові,— кажу я і подаюсь геть з ганку.
Вийшов на подвір'я, підходжу до воза, оглядаюсь: де кінь? Ой лишенько, нещастя, напасть, біда! Дивлюсь навколо — нема, пропала шкапа!
"Ну, Тев'є,— думаю собі,— ти вскочив у халепу..." І згадується мені цікава байка, яку я колись прочитав десь у книжиці, про те, що якісь волоцюги злапали на чужині чесного чоловіка, заманили до себе на околицю міста в палац, дали йому їсти, а потім раптом зникли геть усі, залишивши його наодинці з жінкою; жінка враз перевернулась на хижого звіра, хижий звір обернувся на кішку, а кішка на перевертня... "Диви-но, Тев'є,— розмовляю я сам з собою,— чи тобі не готують якоїсь пастки".
— Чого ви там бабраєтесь і чого буркочете? —запитують у мене.
— Чого бабраюсь? — відповідаю я.— Бідна моя голова,— кажу,— шкодую, що на світ народився. В мене велике нещастя: конячина моя...
— Ваша конячина,— кажуть вони мені,— у стайні. Підіть, будь ласка, туди, у стайню.
Заходжу в стайню, дивлюсь: еге, слово честі! Моя кобила стоїть собі любенько поміж багатієвими кіньми і, допавшись до корму, уминає овес, аж за вухами лящить.
— Послухай-но,— кажу я їй,— розумнице моя, час уже додому! З незвички допадатися так до вівса не можна! Зайвий кусень, кажуть, може зашкодити...
Одним словом, я насилу ублагав її, чемненько запріг і подався додому веселий, жвавий, виспівуючи "Царю небесний" у найкращому настрої. А конячина моя ніби теж переродилася, у нову шкіру вбралася: вже не ждала мого батога, бігла, любо подивитись! Приїхав я додому пізно вночі і, радісний, щасливий, розбудив жінку.
— З празником,— звертаюсь до неї,— вітаю тебе, Голдо!
— Згорів би ти з твоїм празником і віншуванням,— каже вона.— Чого ти сьогодні такий святковий, мій дорогий хлібодавцю? Ти з весілля повертаєшся чи з обрізання, мій загрібателю золота!
— І весілля в нас,— кажу,— і обрізання! Постривай, дружино моя, ось побачиш зараз великий скарб. Але насамперед розбуди дітей, нехай вони, бідолашні, теж поласують,— кажу,— єгупецькими стравами...
— Чи ти здурів, чи ти сказився, чи клепки всі порозгублював, чи з глузду з'їхав? Плетеш таке, наче збожеволів, прости господи! — каже мені моя жінка і лається, обкладає прокльонами, як звичайно ведеться у бабів.
— Баба,— кажу,— лишається бабою! Недаремно твердить цар Соломон, що серед тисячі жінок він не знайшов жодної путньої. Щастя, слово честі, що тепер уже не заведено мати багато жінок,— так кажу я, повертаюсь до свого воза і вношу звідти все, що мені там поклали, і ставлю всі страви на стіл. Мої дітлахи, побачивши булки, почувши запах м'яса, навалилися, бідолахи, на стіл, мов ті голодні вовки. Почали хапати, аж руки в них тремтіли, спритно орудували зубами, поїдали все, як сарана. Дивився я, і сльози навертались мені на очі...
— Ну, скажи нарешті,— звертається до мене моя дружина,— в кого це була така учта чи просто вечеря, що ти такий радісний?
— Не поспішай,— кажу я,— Голдо, ти про все дізнаєшся. Роздмухай лише самовар, ми всі посідаємо до столу,— кажу,— нап'ємось чаю, як годиться. Людина,— кажу,— живе тільки раз на світі, не двічі. Тим паче,— кажу,— що ми вже маємо тепер свою власну корову на двадцять чотири кварти молока щодня. Узавтра, бог дасть, я її приведу. Ану, Голдо,— звертаюсь я до неї далі і вихоплюю весь пак асигнацій,— ану, вгадай, скільки ми тут маємо грошей?
Дивлюсь на мою жінку — вона змінилась на виду, стала біла як крейда, не може слова вимовити.
— Господь з тобою, Голдо-серце,— кажу я,— чого ти так перелякалась? Може, боїшся,— кажу,— що це я когось обікрав чи пограбував? Фе,— кажу,— соромно тобі! Ти Тев'єва жінка вже стільки років і можеш таке подумати на мене? Дурненька,— кажу,— це чисті гроші, зароблені чесно моїм розумом і моєю працею. Я врятував дві істоти від великої небезпеки,— кажу,— якби не я, бозна-що сталося б з ними!..
Одним словом, я їй розповів усе з початку до кінця, як Господь бог повівся зі мною, і ми почали вдвох перелічувати гроші ще раз і ще раз. Там було двічі по вісімнадцять7 карбованців і ще один карбованець, отже, маєте, значиться, капітал у тридцять сім карбованців. Моя стара аж заплакала.
— Чого ти плачеш,— кажу,— дурна бабо!
— Як мені не плакати,— каже вона,— коли сльози ллються. Коли серце вщерть сповнене, з очей ллється через вінця. Богом клянуся, серце мені віщувало,— каже вона,— що ти приїдеш з радісною звісткою. Я вже не пам'ятаю того часу, коли мені снилася бабуся Цейтл, хай їй буде земля пером. Я сплю, і раптом сниться мені дійниця, ущерть повна; баба Цейтл, мир їй, несе дійницю під фартухом, щоб, крий боже, не зурочили, а діти кричать: "Мамо, моні!.."
— Не лізь тільки поперед батька в пекло,— кажу я,— серце моє. Нехай баба Цейтл спочиває в світлому раю,— кажу,— ще невідомо, чи дасть корова молоко. Але, коли бог,— кажу,— міг створити таке чудо, що ми матимемо корову, він, мабуть, подбає, щоб корова була коровою... Дай мені краще пораду, Голдо-серце, що робити з грішми?
— Отакої,— мовить вона,— скажи, що ти маєш на думці робити, Тев'є, з такою силою грошей, нівроку?