Терра інкогніта

Сторінка 4 з 4

Бічуя Ніна

— Ми? Удвох? Що ти говориш, Кук? Та ще й так самовпевнено? Я пояснювала тобі сто разів: не житиму я в такій норі, тим більше, що поруч чудова сусідка — сестра твоєї Ольги. Це ж кожне слово буде переказане туди! Стіни буквально із картону!

Олекса не перепиняв її. Почекав, поки вона виголосить усю тираду, помовчав, поки її слова перестануть відлунювати у вухах, і спокійно пояснив:

— Я не мав на увазі тебе. Ми — це я і мій син.

— Що,— Андрій? А Ольга? Ти уявляєш, що буде?

— Уявляю. Я думаю, вона погодиться. Ну, буде ще трохи мелодрами. Якщо сказати правду, мені здається, вона його не дуже любить. Він занадто схожий на мене.

Ганна сиділа біля столу, опустивши руки між ледь розхилені коліна. Мокрі пасма чорного волосся лягли вздовж щоки, верхня губа якось безпорадно тремтіла — Ганна дивилася сполохано, мов дитина, яку збудили посеред ночі і змусили йти кудись з дому. Олексі зробилося жаль її, і того, що було, і того, що могло бути, і самого себе, і нерозкоркованої пляшки малаги на столі, і навіть дощу, котрий раптом стишився, не тарабанив по даху, а сипав злегка, ніби там клювали зерно горобці.

— Ганно, ну чого ти так? Ганно! Нічого ж не зміниться,— не зовсім впевнено сказав він.

Ганна не повірила. Похапливо, немов боялася, що сама передумає, що-втратить можливість .порятуватися від чогось ще не зовсім усвідомленого і визначеного, вона запитала:

— Як ти гадаєш, Кук, а... втрьох ми помістимося у цій конурі? Нам не буде занадто тісно? Як гадаєш, Кук?

3. ДІАЛОГ З СИНОМ

Хлопець приніс валізку. Він мав урочистий і серйозний вигляд. Привіталися за руку, як і належить мужчинам

— Нам буде весело удвох, тату,— сказав він.

— Так, сину, — відповів батько. — Буде дуже гарно.

Хлопець усміхнувся.

— Ти не матимеш багато клопоту зі мною, я все вмію робити сам, слово честі, тільки не завжди хочеться. І не думай, вчуся я не так уже й погано, коли захочу. Я постараюся захотіти, і взагалі...

— Ти в мене справжній мужчина, малий! Відзначимо твій приїзд, сину! Вип'ємо по-дорослому!

— Ти зіпсуєш хлопця!—сказав голосом своєї матері Андрій і весело зареготав.

Батько поставив на стіл малагу і чарки.

— Тобі — на денці!— суворо попередив.— Щоб ти не почав справді псуватися з першого ж дня.

— Будь здоров, сину!

— Будь здоров, тату!

Дзенькнуло скло, і батько випив, і хлопець торкнувся чарки устами.

— Тату, а коли ти береш відпустку? Я страшенно хотів би поїхати на північ, я б хотів мандрувати з тобою, знаєш, це так цікаво — на північ, де олені!

— Чудова ідея, сину! Ти знаєш, чудова!

Слова були без барви і без сенсу, не так він хотів розмовляти зі своїм малим, і тому треба було все сказати відразу, щоб недоказане не заважало.

— Слухай, малий, слухай, а може, ми б не... парубкували далі, га?

— Як це? Поясни, тату!— засміявся син.

— Бачиш, погано це — двом мужчинам парубкувати. Варто б одному з нас одружитися. Ну, хоча б мені! — він хотів обернути все на жарт, але не вийшло, Малий зрозумів.

— 3... з... нею?

— З Ганною. Так...

Хлопець узяв із стільця свою куртку, цьвохнув замком-блискавкою.

— У мене в стінах нема цвяхів. Треба буде купувати шафу,— ніби виправдовувався батько.— То що ти мені скажеш на це?

— Я, мабуть, поїду до спортивного табору,— відповів хлопець.— Мама ще не'віддала путівки.

— Та не говори дурниць! Який табір? Ми ж вирішили — мандруємо на північ. І я тебе не про те питав. Я ж про інше.

— Аякже, північ! Яка там північ!— малий штовхнув ногою свою валізку.— Навіщо ти говориш неправду, тату? Навіщо ти дуриш мене, Кук?— повторив він і подивився на батька поблажливо: побавились, татку, трохи побавились — і годі. .

— Послухай...

— Дай мені вудку, Кук. І фотоапарат, я хочу до табору! Розумієш чи ні?

— Чому це раптом ти вирішив називати мене Куком? Що не кажи, а все ж я тобі батько, хлопче!

— О, звичайно. Батько,— ствердив малий і простягнув руку і злегка, нефов збирався погладити, торкнувся Олексиної неголеної щоки.— Батько,— повторив він, опустив руку, і Олекса побачив його очі: не було в них ані поблажливості, ні образи, ні навіть смутку. Дивився хлопець якось м'яко, тихо і зосереджено, немов шукав чогось, немов боявся щось сполохати, втратити з очей...