— Я не один... Прошу любити й жалувати. Тарас Шевченко!..
— Справді?! — зрадів господар. — Здрастуйте! — подав привітно руку. — Я чув, що ви приїхали, й чекав нагоди...
— Поки ви церемонились та придивлялись здалеку один до одного... — почав було якусь розумну думку Костомаров.
— Ти знаєш: я під наглядом, — сказав Тарас, не давши йому її скінчити.
— Прошу, прошу до кабінету! — втрутився Чернишевський. — У мене Сераковський... І ми в розмові саме торкнулися таких питань, які найкраще знає Тарас Григорович...
Зигмунт підвівся, виструнчився.
— Не пнися так, мосьпане, — штрикнув Тарас його під бік, — бо всі ми тут рядові.
— Хто зна, хто зна... — всміхнувся той у пишні русі вуса.
— Прошу сідати. Ми ось, — повів розмову Чернишевський, — із паном Зигмунтом не помирилися в одному пункті...
— Дозволь мені сказати! — схопився знову Сераковський.
— Будь ласка...
— Ти з Правобережжя? Тарас кивнув.
— Як ставляться у вас в селі до шляхти?
— Ненавидять.
— Що я казав! — всміхнувся Зигмунт переможно.
— А до панів, які свої, вкраїнці? — спитав Тараса Чернишевський.
— Ненавидять.
— Проте не так, як шляхту?
— Ще більш.
— Чому?
— Бо ці свої, із козаків, що продалися цареві, шляхті.
— Отже, не в тому суть, що ті поляки чи українці, а що пани?
— Звичайно.
— Неправда! — крикнув Сераковський. — Він це навмисне каже, щоб підіграти твоїм думкам.
— По-перше, я не знаю його думок, — сказав Тарас розважливо, — по-друге, ти — за волю, й тому тебе вважаю братом, хоч ти й поляк.
— Чудово! — відкинувся в своєму кріслі Чернишевський. — Я так і думав... Зигмунте, здавайся! Тарас Григорович засвідчив, так би мовити, із перших уст. Він сам, я знаю, був кріпаком.
— Ну, добре... — сів Сераковський. — Проте скажи, Тарасе, чому в твоїх поемах б'ють не своїх, а все поляків?
— Шляхту! — сказав Тарас. — Б'ють тих, хто прагнув огнем і мечем тримати у неволі козацьке наше плем'я. На Запорозькій Січі, як кажуть нам літописи, були й поляки.
— Правда, — підтримав Костомаров. — Татари навіть. І росіяни...
— Їх що єднало? — рвучко подавсь до нього Чернишевський.
— Жага до волі! — палко сказав Тарас.
— Ось ми й дійшли до головного, — зняв Чернишевський окуляри й знов одягнув. — Жага до волі може з'єднати всіх. Ні віра, ні національність не здатні стати на перешкоді! Спасибі вам... — торкнувся руки Тарасової. — Сократівно! — гукнув, ураз прислухавшись до кроків за дверима. — Зайди і глянь, будь ласка, який в нас гість... Тарас Григорович Шевченко!
Ввійшла гарненька жінка, з очима, як в газелі.
Тарас підвівсь і ґречно поцілував їй руку.
— Ми ждали вас уже давно, — всміхнулася. — Коли повірити на слово пану Костомарову, то ви з Миколою Гавриловичем по духу — діоскури, Поллукс і Кастор...
— Тільки що було тому підтвердження, — всміхнувся Костомаров.
— Будь ласка, Олю, чаю, — сказав господар лагідно. Провів її ласкавим, довгим поглядом. Тоді зітхнув...
— Єдиний твій, Миколо, великий гріх... — озвавсь, як Ольга вийшла, Костомаров. — Не дай господь, щось станеться, як жити їй з малими дітьми...
— Я попередив її про це, коли просив руки, — сказав серйозно Чернишевський.
— І не злякалася? — спитав Тарас.
— Як бачите...
— Бувають же такі жінки!
— Ви, певно, неодружені?
— Ніхто не йде за мене, — сказав Тарас. — Бояться ніби...
— Бо ви поет-громадянин, поет-трибун! — запально мовив Чернишевський. — Ми ось з Миколою Івановичем ще у Саратові читали ваші вірші й захоплювалися могутнім духом, відданістю простим, робочим людям, своїй землі. Якби було можливо, я в дисертації назвав би вас як приклад служіння правді, волі, народові, якого душить подвійний гніт... А ось і чай!.. — всміхнувся. — Гадаю, ви, Григоровичу, не оминатимете наш "Современник"?
— І нашу хату, — приязно сказала Ольга.
— Дякую. Не омину і те, і те!
— Нам є про що поговорити, — багатозначно мовив господар дому.
— Правда...
— Без мене тільки! Добре? — на грудях склав благально руки Костомаров, — Я хочу ще пожити у Петербурзі...
— То, може, й ви?..
— Ні, — різко сказав Тарас. — Я не люблю так ніжно Санкт-Петербург.
— Чудово.
— Ти в Тарасові не сумнівайся, — озвався тихо Зигмунт де Чернишевського. — Він — криця...
В ніжних напівпрозорих чашечках вже парував гарячий брунатний чай...
...Те, що жага до волі, об'єднуючи, долає все, Тарас укотре впевнився, зустрівшись з негром Олдріджем. Ще на виставі, де Айра грав Отелло, він розумів найменший порух трагіка і, хоч не знав ні слова з мови п'єси, відчув душею, серцем, що це — Шекспір, і саме той, якого він любив давно й незмінно. Цей нефарбований, а справжній негр Отелло ще в першій дії всіх полонив, хто був присутній в залі, а з ним зробив таку велику метаморфозу, що він, старий та сивий, вітав так палко високу гру, аж весь театр звернув на те увагу. Коли ж прийшли й сказали, щоб він прибув до віце-президента, бо там англійський трагік, покинув працю, поспіхом одягся в фрак.
Айра встав йому назустріч.
— Спасибі Вам за овації, — всміхнувся. — Я вчора Вас примітив і грав для Вас.
Катруся, що перекладала, аж посміхнулася.
— Це вам спасибі, Айро! — гукнув Тарас. — Ви грали так, що все в мені перевернулося. Живий Шекспір!
— Ви любите цього поета?
— Люблю?.. Я з ним не розлучався в казармі навіть!
— О, ви військовий?
— Та ні. Мене, були, заслали...
— За що?
— Бо прагнув волі...
— Собі?
— Всім людям...
Айра обняв його. Одвів на вільний простір, зали й промовив сумно, з гнівом, що пробивався з суму:
— Я, брате, жив в Америці, де негри й досі ї рабстві, де на дверях театрів висять таблички "Собакам і неграм входити заборонено"!.. Я знаю, що таке неволя, дискримінація, сваволя тих, хто має гроші й владу!..
Коли замовк, Катруся щось йому сказала, й він стрепенувся, глянув на друга з подивом:
— Це правда?
— Що?
— Що ви були також рабом?
— Аж двадцять чотири роки.
— А скільки ви були в солдатах?
— Ще десять...
— Тридцять чотири роки рабства!.. А волі?
— Десять...
— І ви за цей короткий час змогли не тільки стати поетом і художником, але й зажити слави в свого народу?! Тарас розвів руками. Олдрідж обняв його й поцілував:
— Як добре, що ми з тобою стрілися!..
— Я радий теж. Ти, Айро, мені як брат!