— То ось що пише мені, панове, Пантелеймон: "Що ж ти думаєш із своїми думами і поемами чинити? Чи не можна б їх огласити мирові? Присядь же, братику, да помізкуй над ними своєю здоровенною головою, щоб було так охайно та оглядно все, як у того Пушкіна, щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, а не з половою. У нас-бо родить господь хліб на всяку душу вдосить, то й не привикли наші уста до висівок. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою..."
— Якась мана... — озвався Лазаревський. — Це пише тобі Куліш? Тарас подав йому листа.
— Його рука...
— Мо', блекоти об'ївся, коли писав? — сказав Григорій, схоплюючись.
— Ні. Скільки ми знайомі, Пантелеймон напоучає і що, і як мені писати. Для нього я ще й досі темний, простий мужик...
— А ви згадайте, як приймає вас Петербург, — сказав Микешин тихо. — Що говорилося про вас на учті в графа, що відбулася на вашу честь...
— А раптом правду каже Пантелеймон?.. — спитав Тарас схвильовано.
— Порви й забудь! — гукнув Григорій. — Вірші, в яких кукіль з половою, не переписують, не вчать напам'ять, плачучи, за них не йдуть на муки, як ти ходив!
Підбіг, обняв Тараса й поцілував у хмурий лоб. Михайли його підтримали.
Велике щастя мати незаздрих, щирих друзів на цій землі!..
...У серпні добра доля, що поверталася і так, і сяк до нього, послала ще одного із давніх друзів-братчиків.
Тарас трудився саме в своїй уже обжитій майстерні-хаті в Академії, коли ввійшов ставний, високий чоловік і, зупинившись біля дверей, сказав:
— Здоров, Тарасе...
Як не вдивлявся — не впізнавав. Здавалось, ніби бачив цей лоб, цей ніс і губи, в яких блукала усмішка...
— Не признаєш?
— Пробачте, не пригадую...
— А ще казав, що будемо укупі жити...
Дивно, і голос чув, і рухи рук знайомі... Життя його так кидало й стількох стрічать доводилося, що, певно, вже всі люди не поміщалися в його сердешній пам'яті.
— Хто ж ви такий, добродію?
— Микола Костомаров...
Це ж, справді, він!.. Заплакавши, Тарас підбіг до друга й соузника по каземату, обняв його й поцілував. Микола теж розчулився. То одягав, то знову знімав маленькі окуляри.
— Змінився й ти, Тарасе...
— Як не дивлюсь у дзеркало, то ніби й ні. Лиш притомився трохи...
— Мені прийшлося тяжко у Петропавловській. За рік отой постарів на десять літ... А потім жив у Саратові...
— Жаль, я тебе там не застав!
— А я приїхав у Нижній Новгород, — тебе ж таки побачити, — а там мені і кажуть, що ти подався у Петербург.
— Тепер звеліли звідси не виїздити аж цілий рік.
— Чому?
— Не знаю. Мабуть, цареві журно буде, як відлучусь.
— Ти все жартуєш з царствуючими особами!.. Забув свій "Сон"?
...Обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога...
— Мені цей "жарт" і новий цар ніяк забуть не може, — зітхнув Тарас. — Аж двічі моє ім'я викреслював зі списку амністованих. Образив матір, каже!..
— Воно таки...
— Не матір, а царицю!
Помовчали. Микола сів на диван, а він ходив майстернею, уговтуючи гіркі ще й досі спомини.
— Не муч себе, — сказав Микола тихо. — Минулося, і слава богу...
— Минулося? — перепитав. — А хто живе під наглядом і на поруках? Ні, не художник! А відставний солдат Шевченко! Як сказано в усіх паперах...
— Тобі хіба не все одно? Аби на волі...
— Воля!.. Поет не може себе відчути вільним, коли народ в неволі. Або тоді він не поет!
— Тарасе, ти нагадуєш мені одного чоловіка, — зняв окуляри Костомаров.
— Кого?
— Миколу Чернишевського.
— Ти з ним знайомий?
— Близько. Він із Саратова.
— Станевич та Сераковський мене хотіли з ним познайомити, ще в перші дні... А потім якось...
— Завтра я маю бути в нього. Підеш зі мною?
— Треба, — сказав Тарас. — По власних норах сидячи, ми не добудем волі.
— Він теж за те, щоб всі гуртом. Цікавився не раз тобою, Братством святих Кирила та Мефодія...
— Виходить, ми знайомі?! — зрадів Тарас. Він не любив нав'язуватись, іти туди, куди його не просять. Ця риса ще поглибилася, коли його "сердечний друг" Сапожников, з яким вони так гарно пливли по Волзі з Астрахані, у Петербурзі не побажав прийняти, оскільки вже збирався... сідать обідати.
— Не знаю, чи доходили його статті в оту закаспійську Тмуторокань, а я твої поезії йому читав, розказував, який ти є і що ти значиш для України.
— Бувало, що й доходили, — сказав Тарас. — Здається, у "Современнике" читав його чудові "Нариси гоголівського періоду російської літератури"...
— Тоді сам бог велить вам стрітись і побалакати! — сказав Микола весело. — А поки що ходімо десь пообідаємо. Коли б ти знав, який я радий нині!.. Без тебе, правду мовлячи, усі ми тут почувалися, немов без батька діти чи тіло без голови... Пройдемося вдвох Петербургом!..
— А де Гулак Микола, наш побратим? — спитав Тарас.
— Сидів три роки у Шліссельбурзькій, а зараз живе в Пермі, під поліцейським наглядом.
— Дісталося йому, сердезі...
Вийшли в залите сонцем місто, на набережну Неви.
— Ще трохи помордують царі народ, — сказав Тарас задумливо, — й мовчатимуть хіба одні ці сфінкси... Закінчується пора мовчання, гряде час дії!..
Коли почув на другий день, що їдуть у Поварський провулок, розхвилювався. Тут поряд Загородний проспект і той будинок, де він учився й жив у Ширяєва, де довго й тяжко марив своєю волею.
— Стій! — зупинив узятий на Васильєвському екіпаж. — Ми тут зійдем... Розплачуючись, Микола глянув з подивом і запитав:
— Задумав спершу зайти до бога, а вже тоді до Чернишевського?
Храм Володимира, біля якого вони зійшли, за двадцять літ нітрохи не змінився, все, як було... Хіба дерева виросли...
— Тут поряд я, ще кріпаком, шість років жив, працював і вчився в одного маляра...
— Цікаво. Де?
— Он, бачиш, той будинок... І на горищі мале віконце...
— Тяжко тобі було?
— Та вже ж не з медом... Правда, ішов сюди і звідси весело. Сюди — від пана, із козачків, а звідсіля — на волю і в Академію!.. І досі жаль мене бере, — всміхнувся, — що я три дні, вже вільним, був кріпаком...
— Не знав?
Кивнув і рвучко пішов у бік Стременної, якою — мимо церкви — був найкоротший шлях до провулка, де жив Микола Чернишевський.
Він одчинив їм двері, так ніби ждав когось до себе.
— О! Костомаров! — вигукнув. — Заходь, заходь, Івановичу...