Дістав рушник і витер піт на лобі. Було так важко дихати.. Чаділа свічка. Треба було б підвестись і знять нагар... Коли коли вже стане достатньо тепло, щоб відчинити можна було вікно чи й вийти в світ!.. Додушить його зима... Та, в Ниж ньому, також була не з ліпших...
Дмухнув на свічку і застогнав: у грудях подужчав біль, Заждавши якусь хвилину, поволі встав, пройшов до столу босим і, повагавшись, поправив гніт, щоб не чадів. Хоч він тепер і не боявся темряви, як то було у перші дні хвороби, та все ж при свічці чувся впевненіше. Вогонь — це наче жива душа у хаті... Жива душа... Живлюща і життєдайна... У Нижньому він стрів таку жіночу юну душу... Вона було осяяла його пригасле серце. А потім знову кинула в густу пітьму...
Ліг обережно, ніби боявся щось розхлюпати у себе в грудях. Іноді йому здається, — зараз була якраз така химерна мить, — що він ущерть налитий, та й сам скляний. Про це нікому ще не розказував. Боїться. Скажуть, старий почав химерити... Хоча Барі й Круневич питали якось його, чи часто брякне йому лице... Можливо, вони догадуються?..
З вікна подуло, й свічка тихенько тріснула, вогонь схитнувся. Тінню його волосся й лисини на тлі стіни пройшла судомна хвиля... Тінь теж неначе жива душа... Щоправда, хмура, темна... Вона важка, статечна, немов журба... У Нижньому, коли зостався в кімнаті сам, сахався спершу тіні. Не через те, що в ній вбачав якусь ворожу силу чи небезпеку; просто йому здавалося, що й досі ще в казармі, що то ворушиться, лежить чи йде котрийсь його товариш по тій біді... На пароплаві, коли пливли по Волзі, Сапожников, — сиріч хазяїн фірми і корабля, — так пригощав щоденно всю невелику, але чесну компанію, що падав з ніг увечері і засинав сном праведника... Було таке, що й мученика... У Петербурзі парняга цей не захотів його прийняти якось... Бог з ним. Довіз до Нижнього, й за те спасибі!..
Тінь попливла, погойдуючись, немов його разом із ліжком виносив хтось з майстерні...
Заплющив очі. Чулася важка хода, розмова... Хтось тихо плакав, схлипуючи...
Схопився, сів, спустивши босі ноги. Тінь сіла теж... Прислухався. Ніде ні звуку... Свічка горіла рівно... Витер холодний піт. Це хтозна-що!.. Не спав же ніби... Справді, заснути треба, вирватися з полону дум!.. І з болю, що не вгаває в грудях...
Устав, дмухнув на свічку і знову ліг. Навпомацки, в густій і затхлій темряві... Поволі вона зробилась рідшою; предмети, стіни, рама спливли з пітьми, мов привиди, й лишилися в цій іпостасі...
Видзвонюючи весняним сміхом, двором пройшла весела юна пара... Дивно, та він ні разу не був отак щасливий... Хіба у Вільні з Ядзею... Та, може, ще з Марусею, яку відбив у друга свого Сошенка... Ні, він її не відбивав, вона сама з них двох його обрала... Гай-гай! Коли то все це було!.. Тетяся, або Катруся у Нижнім Новгороді йому нагадувала собою ту Марусю... Як кажуть, сивина в бороду, а біс у голову!..
Тепер він бачить і розуміє, тоді ж осліп, оглушений її красою. молодістю і, як йому здалося спершу, розумом... Старий друзяка Щепкін тоді, звичайно ж, добре усе збагнув, а не втрутився, змовчав!.. Надто вже делікатний він чоловік... І сильний. Не побоявся вирватися серед зими з Москви в приволзьку Тмуторокань, аби обнять піднаглядного, якому в'їзд до столиць заборонили!..
Коли почув про цю монаршу волю, то... Ні, спочатку збіг з пароплава й подавсь у місто... Не так було. Аж потім прийшов папір із Оренбурга. А спершу Брилкін йому сказав, що жде його поліція і що йому, керуючому конторою, повелено подать негайно звістку, як тільки цей Шевченко прибуде в Нижній Новгород...
...Він не прибув, він прилетів у місто, з якого шлях простилався далі, аж до Москви та Петербурга! За кілька днів він був би уже в Москві...
Слова Миколи Олександровича його підбили, неначе птаха на льоту. Навіщо він поліції? Не втік же, все, як і належить... Хіба що трохи попростував, минувши свій батальйон в Уральську... Іраклій це передбачав, тому так довго м'явся з квитком на Астрахань і Петербург...
Поснідавши сяк-так, — шматок йому не ліз до горла, — побрів похмуро на пароплав. Він, правду кажучи, не сподівався на цю біду, гадав, що там, у форті, залишив службу, Косарєва, який завзято прагнув зробити з нього фрунтовика, що батальйонне і корпусне начальство лише приснитись може в жахливих снах... Аж ні! Його особу вже тут чекають вищі чини поліції, щоб вволити якусь таємну волю старих отців-мучителів!.
Веселий Нижній Новгород стояв тепер незатишним і незугарним. Сьогодні вранці місто йому здалося казковим, дивним видивом, що піднялось над Волгою, а нині все це зблякло. вподобилося до Оренбурга... Мабуть, його, сердегу, змусять вернутися у ту пустельну Скіфію, — яка Овідію здалася б справжнім пеклом, — щоб вислухати іще одне повчання майора Львова, а може, щось і гірше. Він звик уже до того, що всі чудові наміри в покращенні його лихої долі закінчувалися ще більшим злом. Чому останній — звільнення його в одставку — не може раптом вилитися в Сибір чи навіть каторгу? Безмежні царські милості, й сваволя теж!..
Знайомий "Князь Пожарский" стояв на тому ж місці. Сьогодні він ледь прочалапав останні версти, бо друге колесо не працювало: лопнув якийсь шатун. Не витримав. А він залізний!..
Волга була печальна й сіра. Низькі осінні хмари рябили її дощем, змітали до берегів вітрильники й малі човни... Глибоко тут чи мілко?.. Є ще такий прадавній спосіб розв'язувати тугі вузли... Як повертатися аж за Урал, то, мо', простіше кинутися у чорний вир?..
Намоклий трап був небезпечний, палуба також слизька... Почувши його ходу, з каюти вийшов капітан.
— Коли в Москву? — спитав привітно й сумно. Вони здружилися за довгий місяць плавання.
— Як свисне рак...
— Що сталося?
— Поліція мене вже жде, Васильовичу...
— Ви ж не втекли, квиток у вас законний, — здвигнув плечима Кишкін.
— Законне в нас лиш беззаконня, — сказав Тарас. — До речі, де мій квиток? Я мушу здати Брилкіну, а він віддасть поліції. Такі діла!..
В каюті, куди ввійшли, пан капітан дістав зі столу паспорт, або квиток, і мовчки тицьнув його Тарасові. Той розгорнув, упевнився, що не чужий, а далі взяв свої сакви і вийшов.