Тоді він був і справді немов пророк. Дивіївся в глиб прийдешнього, де визрівала нова доба, де не було і не могло знайтися місця рабству, царям, панам!.. Аж страшно нині згадувати те одкровення, проникнення у хід буття...
Стрясаючи всю антресоль, піднявся важко Федір і, сапаючи, подав газету.
— Свіжа... Учора тільки спечена...
— Та я ж просив сьогоднішню!
— Сьогоднішніх іще нема... Ця теж смердить... селедцем... Не став йому доводити. Подякував і відпустив. З кишені в Федора стирчала пляшка, яка була солдатам, що доживали віку при Академії, єдиною на цьому світі втіхою. Вони пили потроху. Й потому ніжно згадували своє дитинство, юність...
А службу — ні. Так, ніби тих літ страшних і не було ніколи на їхньому віку...
Все ж Федір приніс йому сніданок, чай.
До полудня, немов на зло, ніхто в майстерню не зазирнув. Хоча була неділя. Як правило, в неділю двері його домівки не зачиняються, а тут... Коли б щось сталось з волею, прибіг би хтось, сказав би... А може, всі на радощах його забули?..
Сів, скинув ковдру. Вийти та розпитати?.. Були б Толсті!.. Микешин теж, напевно, в своїй майстерні, з парственниші особами, в яких із гіпсу голови...
Одягши свиту й чоботи, спустився до майстерні, щоб визирнути у коридор. Пустеля!.. Куди ж Михайло запропастився? Захворів, мабуть... Треба послати Федора, щоб хоч дізнався, що з ним...
Проходячи біля мольберта, зиркнув за звичкою на свій портрет на ньому і вгледів те, чого не міг побачити вже кілька днів. Отут потрібна блискітка, щоб він ожив, осяявся душевним світлом!..
Взяв пензель, швидко вмочив у фарбу й, примружившись, торкнувся ним полотна. Отак, отак!..
Стомився, ніби день малював. Сів на диван. Що діється з його грудьми!.. Як так піде... Ще довго як до весни!.. До березня і то ще майже десяток днів, а до тепла... Дихнути б весняним, добрим вітром!.. А поки що піднятись треба й випити бридку мікстуру.
Сходи хитались знову. Дивно... Це з ним нове щось — паморочиться у голові... Сказати треба лікарові... Ще дасть одну мікстуру чи порошки... Як вирветься на Україну, не питиме ніяких ліків!.. Хіба одні — пахуче, з дійниці просто, молоко...
Відчув той смак і той чарівний запах... Та щоб окраєць хліба!.. Ще теплого, хрусткого хліба з печі... Який пекла в неділю мама... Матір він пережив, вона померла в сорок... А батько в сорок та ще чотири... Йому уже... за тиждень буде аж сорок сім!..
Всміхнувся гірко. Випив гірку мікстуру... Чаша його в надто була гірка!..
Внизу почулася чиясь хода. Хтось роздягнувся, струсив шинель чи шубу й, повісивши її, неквапно пішов нагору.
— Вклякши біля стола, Тарас чекав, дратуючись, що довго так долає сходи той чоловік... Черненко Федір, пан інженер!..
— Що? Воля є?.. Є маніфест?! — спитав, не давши і привітатися. В сумних очах побачив німу недобру відповідь. — Нема?.. Нема... Коли ж вона, та бідна воля, буде?! Не випускають катюги з рук!..
— Я чув, царем підписаний вже маніфест, — сказав поспішно Федір. — Сьогодні вранці...
— Де ж він? Чому його не оголошено?
— Ждуть посту ніби...
— Нащо?
— А щоб народ зустрів велику царську милість не по шинках, а по церквах.
— Бандюги! Це ж, брате, ще півмісяця!.. Я ждав, я знаю, як марудно її чекати, волю!..
— До Петербурга ввели війська й послали по піввзводу до кожної, з частин поліції... І... роздали патрони!..
— Це означає: волю дадуть селянам голу; звільнять, та без землі!
— У Польщі бунт.
— І в нас повстануть люди, як взнають, що за волю їм піднесли! — гукнув Тарас. — Як жаль, що я нездужаю!... А тут, у нас, що діється?
— Всі мовчки ждуть.
— Не славлять уже царя, як батька і визволителя?
— Притихло все, неначе перед грозою...
— Ударить грім, а я отут лежатиму!.. — страждав Тарас. — Я стільки ждав!..
— Одужаєш. До посту ще далеко.
— Ні, я не влежу, встану хоч і з труни!.. Де Чернишевський?
— Мабуть, у Петербурзі...
— Я тут валяюсь...
Болем йому прошило груди — аж задзвеніло в скронях. Хапаючи повітря ротом, ступив до ліжка... Федір його підтримав, поволі вклав, зняв чоботи.
— Не можна тобі отак... — промовив з докором. — Із хворим серцем, Григоровичу, погані жарти... "З народом теж", — подумав, а не сказав, не стало сили.
— Збиралася громада наша вчора... — далеко десь розповідав Черненко. — Про батька всі розпитували, бажали швидше видужати... Без тебе ми — розгардіяш... Був Костомаров. Хоче прийти провідати, та все ніяк не вибереться: загруз у тій науці по самі вуха... О, це вони!
— Хто?
— Я замовив тобі обід у Павлової. Борщ з пампушками, печеню та вареники... Сьогодні ж бо свята неділя!
— Дякую...
Коли зостався в кімнаті сам, уже сіріли сутінки. Вікно пришерхло: видно, мороз подужчав на ніч. У Петропавловській пробило шість... Ще день минув. Тривожний день чекання. Цар святкував своє вошестя на престол, а люди ждали волі, а вся імперія вслухалася у шал осанни, щоб вчути в ній звук поховальний рабству...
Покректуючи і щось бурмочучи собі під ніс, на антресолі піднявся Федір-служка, добув вогню і запалив грубезну свічку.
— Дякую, — сказав Тарас.
— А то, мов сич, у темряві...
— Ти пообідав?
— Лакома, скажу вам, штука оці вареніки!
— Вареники. Ну, повтори: ва-ре-ни-ки.
Солдат зітхнув. Бурмочучи, пішов униз. Все поламали в ньому п'яні панове офіцери!.. Перемололи, вичавили... Колись Мешков й до нього взявся в Орській... Якби такої служби та двадцять п'ять пекельних літ!.. Ще слава богу... Друзям навіки слава, що вирвали його з казарми!.. Як тяжко ждав тієї миті... Й досі згадати страшно... Іроди! Карають швидко, милувати не поспішають — така звірина сутність усіх тиранів. Жаль випускати здобич із гострих кігтів. І, може, трохи страшно. Тиранам завжди страшно тиранства інших — дужчих або хитріших. Причина тисяч даремних жертв — у страсі Не за державу чи лад, який панує, — за власну владу. Тиран — хижак. На здобич він накидається, вона його дратує, збуджує а потім, вже примучена, напівжива, — байдужа йому, бридка; він зорить іншу жертву, а цю тримає з остраху. Так, як трима його, Тараса, в Новопетровському, як нині довго й тяжі; не випускає кріпацький люд на волю...
Пробило сьому вечора. Як нудно тягнеться в самотині, в чєканні час!.. Коли його, вже відставного рядового, спишілі в Нижньому, здалось йому, що зупинився й час... Ат, що там згадувати старе лихе, коли й нового досить!.. Його тоді одного припнули між Оренбургом та Петербургом, а нині припнут мільйони душ. Чекають миті визволення, страждають неві домістю. Якби-то йшлося лише про час, а то ж зневіра точить, бо люди добре знають своїх панів, свого царя... Добута воля — певна! А подарована...