Зітхнувши, ліг. Заплющив очі, спробував перелетіти в своє село, в свою леваду. Спершу це не вдавалося, а згодом, як угамувалося й забилось рівно серце, душа його торкнулася калини — ще твердої, червоно-бурої, — вербового вузького листя, яблунь, барвінку, що блакитно обплів могилу матері...
Прокинувся з нежданим рішенням: писатиме! Не вірші — прозу. Вона не дасть узятись цвіллю його душі, поверне в світ, який любив і за який страждає нині тяжко.
Оскільки бог якраз послав неділю, він захопив святе письмо — Шекспіра, папір й усе, без чого повісті не розпочнеш (це вам не вірш, якого можна й запам'ятати!) і рушив із укріплення. Солдат, що нудився біля воріт, спитав:
— Куди це ти, Григоровичу?
— Йду, брате, думу думати.
— А я гадав: до утрені, та заблукав...
— У кожного своя молитва і свій олтар.
— Це правда...
З воріт узяв праворуч, під гору, що тримала форт на собі. Мав намір до холодів писати в катакомбі, в отій своїй ущелині, з якої видно море і чути шум прибою. А далі щось придумає. Не всі ж і тут, як Косарєв або Обрядін, — щирі його начальнички. Щоб не Усков, ці солдафони досі його звели б в могилу...
Самотина! І бич і розкіш... Знаєш, що ти один, що жодне пильне око не стереже твою "цноту"... І все ж і тут так хочеться поговорити з кимось про заповітне, розкрити душу, вислухати чужі думки! Помітив уже давно, що розум найбільш відточується у спілкуванні, в бесідах з людьми, тобі подібними душевним складом. Диспут із антиподами лише дратує, збуджує і... не збагачує нічим, окрім досади.
Робітня стріла тишею. Прибій морський ледь долинав, бо вітер дув зі степу.
Знайшов "стола", підсунув собі "стілець" і зручно сів. Папір поклав на книжку, бо черепашник таки не дерево. Нехай Шекспір уже йому пробачить... Вмочив перо в чорнило... А що писать? Поезія сама вривалась, змушувала хапать перо, а проза... Все побачене колись, почуте й пережите — її підґрунтя. А ще — думки. Чи роздуми, якщо точніше висловитись... Життя його багате зустрічами, людьми, що варті пам'яті... І все ж почати треба з сюжету вже готового, зігрітого теплом душі, поезії, з такого, що розбурхає забуті дні, поверне йому минуле... "Наймичка"! Проста сільська історія, в якій духовна велич його братів по долі та по землі...
Вмочив перо й, хвилюючись, накреслив назву. Потім на мить замислився, згадав, де саме сталася подія, що лягла в основу його поеми, і написав:
"Между городом Кременчугом й городом Ромнами лежит большая транспортная, или чумацкая, дорога, называемая Ромодановым шляхом..."
Поклав перо, перечитав написане, й слова потонули в тумані сліз. Не знав і сам, що діється з його душею, чого їй так зробилось жаль... Поезії? Чи, може, чогось такого, чого збагнути розумом він ще не міг?..
Сидів і слухав душу, що німо, тихо плакала, прибою шум, що відбивав секунди життя землі, його життя...
З далекої, як Україна, молодості спливли рядки, що виявилися пророчими:
Сидить козак на тім боці, —
Грає сине море.
Думав, доля зустрінеться, —
Спіткалося горе.
А журавлі летять собі
Додому ключами.
Плаче козак — шляхи биті
Заросли тернами...
...Звістка про смерть царя Миколи прийшла у форт за Каспієм у той же день, що і наказ майора Львова зробити із Шевченка зразкового фрунтовика.
Тарас ішов із церкви, де оголошували державну вість, разом з Усковими і ледве-ледве стримував свою велику радість. Цар-кат віддав, нарешті, душу богові! Скоріше, чорту! Стільки на тій душі гріхів смертельних, що шлях їй — просто в пекло! І в цьому, певно, благо для їх величності, бо душі ним замучених десь у раю і через те не стрінуться з його душею...
Іраклій ішов похмурий, скорбний. Агата теж. Одна Наталя ласочкою перебігала з одних на інші руки й сміялася, хоч як її спиняла мати. Жінок вражає смерть будь-чия, бо знають, як тяжко давать життя. Агаті можна вибачити. А друг Іраклій Олександрович!..
— Не знав, що ви так тяжко сприймете цю новину... — не втерпів-таки Тарас, підколупнув.
— То що було б? — спитав Усков.
— Благав би їх величність не покидати своїх надміру вірних підданих. О тім молився б господу.
— Молись о скорбній долі раба його Тарасія, — багатозначно сказав Усков.
— Цар Олександр, напевно, вже підписав помилування всім ворогам свого отця...
— Дай бог! А то...
— Що? — насторожився.
— Із батальйону прийшов наказ...
— Що рядовий Шевченко за поданням їх благородія генерала Фреймана став унтер-офіцером?
— Ні. Командир а Уральська прислав наказ зробити спершу з цього Шевченка лялечку, а вже потому і представлять на унтера.
— Майор заважив більше, ніж генерал?.. — спитав могильним голосом.
Усков розвів руками.
— Фрейман не здогадався, мабуть, про вас з майором поговорити... Чи говорив, але не так, як той бажав... А втім, коли амністія торкнеться вас, то цей наказ не приведеться в дію. Пождемо трохи...
— Справді, тепер одна надія — на маніфест... — сказав Тарас похмуро. — Можливо, син не схоче йти по слідах свого вітця...
— Не бачив його колись, у Петербурзі? — спитав Усков.
— Не тільки бачив, а й розмовляв.
— Та ну?
— Ви розмовляли з самим царем? — спинилася й собі Агата.
— Тоді він був наслідником.
— То, може, він вас не забув?
— Я тільки йому показував портрети, писані великим Карлом, давав, де слід, пояснення.
— Він не спитав, як звати вас?
— Ні. Тільки злився, що не Брюллов... До речі, Брюллов тоді був дома й не побажав, послав мене з Мокрицьким.
— Гоноровитий... — протяг Іраклій,
— Гордий! — сказав Тарас.
Наталочка тим часом впала йому на руки, оповила грайливо шию.
— Гордим господь противиться, — повчально мовила йому Агата, знаючи, що й він такий.
— Покірних теж не милує, не захищає від злих людей, — сказав Тарас. — Хоч круть, хоч верть... Наталю, не смикай так за вуса, бо ще вкушу!..
Дзвіночком сміх.
— Гадалось, як найкраще, а вийшло гірше... — думав Усков уголос.
— Маєш послать мене на муштру? — спитав Тарас.
— Такий наказ. Я, може, якось викрутився б, так Косарев не пощадить...
— Якесь прокляття! Кожне добро, що хочуть мені зробити, перевертається на більше зло!..
— То, певно, доля у вас така... — зітхнула комендантша. — Подвижницька, великострадна...