— Сумну ти мовив правду, — зітхнув Залеський.
— Страшно!.. — повів плечима Турно, — Це й ми колись... Замовкли, бо підійшов Антипов, начальник їхній, штабс-капітан.
— Чого носи похнюпили? — спитав бадьоро. — У Польщі нема такої пустелі?
— Нема.
— Дай боже, щоб не було...
— Складайтесь. Скоро рушимо.
— А можна нам намалювати цей краєвид? — спитав Залеський.
— Можна. Якщо зберетесь швидко, — махнув рукою штабс-капітан і відійшов.
— Мені також?.. — несміливо спитав Тарас Залеського.
— Нам — це, Тарасе, тобі й мені, бо Людвік наш не знається на малюванні.
Йому тремтіли руки, як діставав паперу аркуш та олівець, а в грудях щось таке п'янке здіймалося, що ладен був сміятися, кричать, співати... Зараз, ось зараз він торкнеться чорним грифелем до білого, м'якого поля, і приспаний, прибитий хист озветься, повернеться з глибин душі, як то було уже не раз!..
— Вгамуйся... Тут ти зможеш помалювати донесхочу!.. — помітив його душевний стан Броніслав.
— До бога звідси ближче, ніж до царя, — всміхнувся Людвік.
Справді, він малював потому скрізь, де зупинялась експедиція. А в Каратау, коли знайшли вугілля і стали міцно табором, узявся навіть до акварелі, хоча пісок, що проникав усюди, знай заважав...
Вертався з портфелем начерків і вже готових сепій та акварелей. І з острахом перед прийдешнім... Кожна верста, подолана на цім шляху, вкорочувала його пустельную волю і наближала муштру, придирки ротного, ганьбу щоденних обшуків, які йому вчиняли всі його тупі наглядачі. Від форту він ішов завжди попереду, а нині плівся ззаду, примушуючи себе брести гарячим, — хоча скінчилось літо, — сипким піском.
— Чи ти, бува, не занедужав? — пождав його Залеський. — Сядь на коня.
— Спасибі. Я здоровий...
— Стомився?
— Ні... Не хочеться мені в казарму... Йду, наче пес до ланцюга...
— А може, там уже тебе чекає наказ вернутися до Оренбурга! Ти ж бачив, я послав ще з Каратау лист Сераковському і попросив його сходить до Герна, поклопотатися...
— Перовський — це не Обручов... Герн не посміє навіть його просити...
— Знав би ти Сераковського! Він сам знайде хоч сто шляхів до визволення тебе з казарми цього забутого людьми і богом форту!
Тарас всміхнувся.
Стрінеш його — вітай і поцілуй за мене. Як кажуть, намір — вже половина діла. Йшли довго мовчки. Знали, що сподівання їхні спираються
Ц лише на пристрасну жагу до волі, на віру в те, що вічного нема нічого в світі...
— Візьми мої малюнки, — сказав Тарас нарешті. — Хоч котрі вже готові... Пошли комусь із друзів на Україну... Нехай продасть чи так віддасть, аби у добрі руки...
— Пошлю в Одесу до Венгжиновського.
— Ще нагадай, щоб стрівся із Рєпніною і розповів, як тут живу. Я написав їй іще зимою, а відповіді нема й нема... Ніхто мені не пише; мов оніміли...
— Слухай! — аж зупинився Броніслав. — А може, їм заборонили тобі писати? В душу йому війнуло холодом.
— З якої речі?..
— В Орській, — ти ж сам казав, — тебе і в тому звинувачували, що листувався з друзями!
— Я ж пояснив, що заборонено мені писати вірші.
— Для них писати то, перш за все, писати комусь листи.
— О господи, — зітхнув Тарас, — чи буде край моїм стражданням!..
Валка була уже далеко, й вони пішли шпаркіше, щоб не відстати зовсім. Пустеля ця таїла в собі не тільки спрагу, голод, а й небезпеку зустрічі з арканом чи з булатом шаблі вершника, що набігали іноді аж від кордону з Хівою...
...Весна йому принесла дивну звістку з його землі, з його села. Єдину за шість останніх років.
Прийшовши від коменданта, де він давав уроки хлопцям, Тарас приліг на нари й узяв один із двох томів Шекспіра, які прислали чотири роки тому Лизогуби. Шекспір йому не набридав ніколи. Він міг його читати вдень і вночі, хоч знав уже ледь не напам'ять. Геній! Які високі пристрасті, які думки, характери!.. І дія, рух, дотепне, гостре слово...
Почув ходу. Звів очі і зовсім близько побачив прапорщика Михайлова, а поруч нього — хорунжого. Ще молодого, з пишними, як козакові личить, вусами. Схопився з нар...
Цей чоловік прийшов тебе побачити, — сказав Михайлов тихо.
— Хорунжий Савичев, Микита Федорович.
Тарас кивнув. Відсунув мерщій матрац.
— Сідайте, прошу... .
— Дякую, — присів хорунжий. — Ось вам листи... — дістав з кишені. — Кланяються усі знайомі ваші з Уральська й Гур'єва.
— Спасибі. Ви з Уральська? — спитав Тарас, ховаючи листи в кишеню шароварів.
— Так. Я прибув із батальйонним вашим... Не для ревізії! — додав поспішно. — Скорше, в приватній справі... Ви не могли б зайти до мене, коли для вас зручніше?
— Куди?
— З майором ми на одній квартирі.
Тарас всміхнувся. Лізти начальству просто в зуби?..
— А може б, ви зайшли сюди десь по обіді? — мовив. — Спека уже спаде, й ми прогулялися б у поле чи до моря...
— Гаразд, — збагнув хорунжий і швидко встав.
Як тільки гості вийшли, Тарас дістав послання друзів. Перше із них було від Олександра Ханикова, з яким вони здружилися два роки тому в Орську. Цей петрашевець зразу припав йому до серця. І тим, за що засуджено його було до розстрілу, заміненого солдатчиною, і непокірним духом борця за волю...
Швидко ввійшов фельдфебель, крикнув комусь якусь погрозу, й Тарас, на всякий випадок, сховав листи.
Коли прийшов хорунжий вдруге, вони спустилися з фортеці в улоговину, пішли по ній до кручі, а там, діставшись її верха, присіли на теплій брилі черепашнику. Неподалік плескалось синє море...
— Як там здоров'я Ханикова? — спитав Тарас. — Він був тоді недужий...
— Це врятувало його, сердегу, від арештантських рот, — сказав похмуро Савичев. — Мєшков хотів перед начальством вислужитися і написав на них донос...
— Я чув. Один із них, Невельський, тут... — сказав Тарас.
І запитав: — А вам за те, що ви зі мною просто, не нагорить?
— Козацтво — це не армія, у нас свої звичаї, — всміхнувся Савичев. — Як ми стояли у Малоросії, то в нас один військовий старшина хотів, було...
— То ви були на Україні? — не дав Тарас домовити про старшину.
— Торік лише вернулися.
— А де?
— В Звенигородці.
— Сам бог послав мені тебе, козаче! — схопився з місця Може, був і в Кирилівці?
— Аякже.
— В кого саме?
— В отця Григорія... Ну, ще були в диякона...