Щось тріснуло, і всі завмерли. Рушили, коли Тарас махнув рукою. Ніби ішли на бій... Багнети тьмяно зблискували в низькому сонці... Десь під грудьми лежав шматочком льоду незнаний острах... Очі — до болю пильні, вуха тривожно вловлювали найменший шерех, подих легкого вітру...
— Буде він нас чекати... — тихо сказав Хома.
— Якщо це той, поранений, прийде до туші знову, бо, певно, він не має сили піймати свіжу здобич, — шепнув Тарас.
Спинилися неподалік галявини, де був кабан. Півтуші лежало, як і вранці.
— Чекати будемо? — спитав козак, що вчора вбив веприська. — Засядемо і...
— А з якого боку його чекати?
— Справді...
— А може, ліпше кинути марудне діло? — мучився страхами унтер, що за компанію прийшов сюди.
— Чи викопати глибоку яму?
— Лопат нема.
— От був би у нас капкан!..
— Зробити можна.
— Доки його змайструєш...
— Влаштуєм пастку з кількох рушниць, — дістав Тарас з кишені шворки, якими він запасся ще в укріпленні, бо припускав, що їм джульбарс не стрінеться. — Давай-но, Хомо, свого ножа!
Він вирізав міцні рогатки, встромив у землю колом із тушею якраз у центрі й поклав на них аж шість рушниць.
— Прив'язуйте, — звелів солдатам та козакам. — Націльте їх на кабана.
— А хто ж стріляти буде?
— Сам тигр.
— Його не вчили.
— Ми навчимо. Прив'яжемо через рогатки курки рушниць до туші, і тільки він потягне — рушниці залпом!..
— Здорово! Ну й голова!..
Назад ішли по-іншому. Ті шестеро, що без рушниць, оточені були озброєними, як арештанти. А тут іще спадали швидко сутінки, і кожен звук у плавнях здававсь ходою тигра.
Зітхнули лише тоді полегшено, як вийшли в степ. Уранці, ще до снідання, бо нетерплячка, вся та компанія, — окрім сердеги унтера, що мав діла по службі, — рвонула дружно у комиші, їх гнав азарт мисливський, а ще — бажання вгледіти свої рушниці, бо за таку пропажу... Не приведи того господь!..
Рушниці, слава богу, лежали всі незаймані. Веприна теж була на місці...
— Братці, курок моєї спущений! Моя стріляла! — крикнув один солдат.
— Моя також!
— А тут ось кров!
Всі шість рушниць — розряджені. Нові сліди. І кров на них.
— Гайда за ним! — гукнув Тарас.
— Візьміть рушниці навпереваги і зарядіть, бо, може, тигр іще живий! — сказав козак, досвідчений у полюванні.
Слід вів у глиб дрімучих плавнів, і через те мисливці скоро попритихали. Ще й мимоволі вишикувалися в округлий цеп, прикривши трохи й фланги.
Тарас ішов між Вернером і козаком, що вів по сліду тигра.
— Невже утік? — спитав Хома.
— Багато крові втратив, — сказав козак. — Десь ляже...
— Це ж треба — сила така страшна!
— Цар звірів.
— І тут царі!.. — зітхнув Тарас.
— Хтось мав давати лад, — сказав козак.
— Ти, братику, те називаєш ладом, що витворяв цей лютий цар з киргизами?
— Ну-у... він, як мовиться, тут перегнув... зарвався...
— І має те, що заслужив! Тиран страшний, коли народ роз'єднаний. А як народ відчує, що він...
— Джульбарс! — гукнув козак.
— Де?
— Он лежить, на стежці..
— Живий?
— Хто знає... Треба бути напоготові... Скрадалися, як до живого. Аж поки хтось торкнув багнетом звіра.
— Готовий!
— Ну й чудовисько!
— Аршин десь буде до чотирьох!
— Цар, справжній цар!..
— І все ж ми, браття, його подужали, — сказав Тарас. — Коли гуртом та дружно — ніякий цар нам не страшний...
— Громада — то великий чоловік, — додав козак. — А як же ми його допремо?
— Навіщо? Знімем шкуру, та й всі діла, — сказав солдат із сивими, як волоть, вусами. — Він попопив людської крівці. Мусить тепер платити шкурою.
— Шість куль влучило!
— Ловко!
— Ну й голова!..
У небі проплив гусиний веселий ключ. Тарас згадав про плавання, що ждало їх з Хомою, і посмутнів. До осені, аж поки гуси не полетять на південь, їм борознить пустельне Аральське море і жити тільки споминами. Та ще хіба надією на кращі дні...
...В'їжджаючи до Оренбурга осіннього грязького дня, Тарас відкрив для себе цікаву істину: те саме місто може здаватись різним — в залежності, з якого боку до нього в'їдеш. Два з гаком роки тому, коли прибув із Петербурга, фортеця на Уралі його пригнітила, прибила навіть сірістю свого буття, а нині, після Раїма й Орської, здалась йому замало не столицею. Будинків тьма, народу, хоч прорідженого холерою, також лічи — не перелічиш!.. А головне — він тут і далі буде при Бутакову, художником, а не солдатом, який щодня виконує безглузді вправи.
Першим, кого зустрів біля будинку, де мав квартиру Бутаков, був друг-земляк Левицький. — Сергію! — крикнув з воза,
Той озирнувся, зморщив чоло, пригадуючи, де бачив він цього аж бронзового від сонця й вітру вусаня, і враз зірвався з місця, підбіг, обняв, зсадив на землю.
— Як ви тут? — спитав Тарас. — Співаєте?
— Без вас немає діла! — радів Сергій. — У Федора слабенький голос...
— Федір ще тут чи, може, подався геть?
— Він у степу. Вже днями бути має.
— То, може, я до вас, братове, у підсусідки?..
— Та, батьку, ми!.. — зрадів Сергій ще дужче. — Зроби таку нам ласку!
— Спасибі вам, — зітхнув Тарас полегшено. — В'їжджаємо у браму міста, а я сиджу та й думаю: де прихилюся, бідний? Не йти ж мені в казарму, коли не тягнуть...
— Федір про вас уже домовився і з господинею.
— А звідки він дізнався, що я приїду до Оренбурга?
— Герн розказав.
— Він тут?
— Учора бачив.
— Це чоловік, скажу тобі! Ми познайомилися в Карабутаці.
— І він те ж саме сказав про вас...
— Ну й славно. На справжніх друзів життя скупе — радіймо ж, други, кожному!
Він поспитався дозволу у Бутакова і, взявши речі (ранець та малярську скриньку і два портфелі) рушив по знаній вже дорозі до дому Кутіних, де мав тепер пристанище. Сергій хотів забрати все, та він віддав лише портфелі. Скриньку лишив собі: він нині ще член експедиції, її художник і має право... Права, коли казати щиро, йому ніхто так і не дав — не побажав цар-батюшка. Так малював два літа, на будь-що-будь...
У хаті зняв шинель і чоботи, ліг на диван і втомлено заплющив очі.
— Мо', поспите? — спитав Сергій.
— Ні. Просто я раюю... — сказав Тарас. — Два роки жив як вовкулака... Казарма, джеломейка, тісна каюта, палуба... Що не кажи, людині треба хата... Вернусь — збудую десь на горі щоб видно був широкий Дніпр!.. Приїдеш тоді до мене в гості?