Унтер, що вислухав його печальний вирок, дістав ключі, безмовно завів його до камери й замкнув. Ну, геть як на Фонтанці! Тільки йе те вікно, не та підлога, стеля, та й замість ліжка — нари... Замок так само клацнув... Треба сприймать такі обставини як ординарні, треба звикать до них. Хто став на прю з тиранами з одним лише сумлінням та небажанням сприяти злу, приречений страждать і дух свій зміцнювати в нерівній битві з ворогом!.. А може, це йому спочинок перед казармою, де п'ятдесят нещасних душ живуть у бруді й смороді?.. Це, може, бог йому послав Мєшкова як благодать?.. Всемилостивий угледів з неба, що він, Тарас, уник якоїсь дещиці з тих мук, яких йому призначено зазнати тут, і возроптав, ошуканий в своїх найкращих замірах...
Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тільки плакать, плакать, плакать,
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати знущаються над нами,
А правда наша п'яна спить... —
спливло з далеких країв і днів... Ой, як тоді писалося!.. Лише два роки тому!.. Пропало все... Ще добре, що цей "Кавказ" устиг послати за кордон. То, може, там не згине...
Сів на краєчок убогих нар. Це ж на Вкраїні в розпалі зелене, дивне літо, як все росте, буяє, повниться новим життям!.. А тут — піски, якась убога травка, кущі, обдерті вітром, і сонце, сонце... З чого живуть киргизи? Убогі страх, а горді, якісь величні навіть, і водночас прості-прості, мов діти... Йому б сюди паперу, фарб та пензлів!.. Без них, без віршів він згасне тут, як вогнище посеред поля, і тим потішить лютих своїх катів!..
Зіскочив з нар, пройшовся сюди, туди. Ну, тіло вони заслали, замкнули тут, у цій хурдизі, а дух, душа — на волі! Він може думать, згадувати свій рідний край, журитися його журбою, він може й далі словом ламать кайдани в душах свого народу, будить людей і тим не дать заснути собі самому. Він плоть од плоті і кров од крові...
Крізь вир думок, крізь муку, а може, з неї, вродилися нові слова, нові рядки, нове життя:
Думи мої, думи, мої,
Ви мої єдині,
Не кидайте хоч ви мене
При лихій годині.
Прилітайте, сизокрилі
Мої голуб'ята,
Із-за Дніпра широкого
У степ погуляти...
Спинився, вражений цим воскресінням себе самого, й метнувся шукать папір та олівець. В кишенях голо, порожньо, в хурдизі теж... Прокляття!.. Хіба що — запам'ятовувати, ховати в мозку, в серці?.. Злякано знов прочитав по пам'яті... Є, є! Не сон, не виплід його уяви, а справжній вірш!..
З киргизами убогими.
І вони убогі,
Уже голі... Та на волі
Ще моляться богу.
Пробігся знову камерою, шепочучи нові рядки, і раптом вкляк біля вікна, залитого багровим сяйвом сонця, що вже сідало десь за степами. Може, на Україні...
Прилітайте ж, мої сизі,
Тихими речами
Привітаю вас, як мати,
І заплачу з вами...
Перечитав ще й ще... Сльозами втіхи, радості омив свого новонародженого, своє дитя єдине на цій землі з піску та сонця... Тіло замкнути можна, а душу зась! Душа людини вільна, допоки є у ній любов до того, що дороге, що варте мук!
Веселий вийшов з камери на другий день. Аж унтер на нього вирячився, мов на блаженного.
Збирав свою мізерію, готуючись брести в казарму, коли прийшла чудова думка: треба згорнути аркуш книжечкою, записувати до неї вірші й ховати в чобіт! Взувачка ця завжди на ньому або при ньому, й ні разу він не бачив, щоб хтось поліз у чоботи... То це ж його рятунок!
Схопив паперу аркуш, згорнув його учетверо і записав щонайдрібніше "Думи мої", свій перший вірш солдатчини. Як милувався зробленим, почулися чиїсь поквапні кроки, і він мерщій запхав той зшиток за халяву. Вдоволений, підняв свій ранець...
— Здрастуйте! Тарас Шевченко будете? — запитали його співучою, якої він іще не чув тут, мовою.
Подумав — Федір Лазаревський! Проте, коли оглянувся, побачив зовсім іншого, не знаного йому панка.
— Так, — мовив стримано, бо земляки йому стрічались всякі.
— А я — Михайло Лазаревський. Брат Федора, того, який...
— Та знаю, знаю! — радо не дав йому домовити. Впустив до біса ранець і, підійшовши, подав пришельцю руку. — Мені про вас розказував ваш милий брат.
— Пробачте, що я так довго не заглядав: недавно про вас дізнався, бо їздив у службових справах далеко в степ.
— Сідайте, прошу! — скинув з стільця шинель. — Оце зібравсь... Наказано в казармі жити...
— Хто наказав?
— Майор Мєшков. Хіба піти до генерала?..
— Ісаєва зняли з посади коменданта.
— Коли?
— Учора вже й передав усі діла.
— А я ламаю голову, чого Мєшков за знятий не так кашкет послав мене на гауптвахту... — зітхнув Тарас.
— Я попрошу!..
— Не треба. Вже відсидів. І як! — засяяв усмішкою. Кортіло страх похвастати своїм солдатським первістком, та побоявся. Краще, аби про зустріч з музою ніхто не знав. Йому ж царем заказано писати вірші!..
— Я тут привіз журналів трохи.
— Справді? — зрадів Тарас. — Уже чотири місяці, як я не бачив жодного... Тут цілий скарб!.. І "Современник" навіть!.. "Отечественные записки"!
— А як у вас з грошима? — спитав Михайло тихо, ніяковіючи.
— Спасибі. Є ще трохи. Пропити мусив із офіцерами, щоб не ввавжали гордим... А ще один позичив і — мов забув...
— Я скоро знову буду, то привезу. Вам, справді, тут не варто тримати зайві гроші. Помовчали.
— Мені пора, — зітхнув Тарас. — Відбій небавом. Треба переселятися.
— Можна, я проведу? — схопив Михайло ранець. Тарас забрав.
— Звичайно. А нести цю мізерію я маю сам. Сміятимуться... Тут є свої закони. Окрім статуту й царських. Сховав журнали в ранець, узяв шинель.
— Спасибі вам, Мустафа! — гукнув, щоб чув господар. Визирнувши в ледь-ледь прочинені убогі двері, той закивав:
— Корош, корош.
Надворі Тарас оглянувся і мовив сумно:
— Добре на самоті... А там, у тому вавілоні!.. — кивнув у бік казарми. — Не побажаєш того і ворогові... Півсотні доль — понівечених, напівживих, зхудоблених... Вже за одну солдатчину царі достойні!.. Вибачте...
— А що з людьми тут діють! — підтримав його думки Михайло. — Я надивився. Ніби вони й не люди, а так собі, скотина... Весь корпус тут і стоїть для того, щоб "усмирять".
— Товариш був у мене, — сказав Тарас, — убили десь на Кавказі... Волею, сердешний, снив, а вмер, чужу пригнічуючи...