— А кажуть, ти захворів...
— Куліш сказав?
— Та ні. Барі. Зустрів його в театрі... Ледь дочекався ранку... А ти собі нівроку!
— Підстрибую, — сказав Тарас.
— Ти снідав?
— Тут Михайло недавно був, приніс мені гаряченького... Що в світі чути? Воля вже скоро буде?
— Як видно, дуже панам не хочеться її давати людям. Знай тягнуть, тягнуть!..
— Може, то все обман? — подумав Тарас уголос. — Щоб ошукати дурнів? Почують, хто чим дише, — й по голові, по голові!..
— Це надто підло навіть і для міністрів... — сказав Григорій. — Цар же пообіцяв...
— Цар, цар! — скипів Тарас. Не міг спокійно чути цього бридкого слова. — В цареві зло! Цар — то уже неволя, гніт. Назви мені такого, щоб він стояв за правду, за рівність всіх, за щастя свого народу!
— Ану їх, батьку, к бісу... — безжурно мовив Честахівський. — Чи нам немає чим клопотатися?.. О, геть забув! "Буквар" твій вже дозволив духовний цензор!
Тарасові ця новина була цілющішою од всяких ліків.
— Справді? Й псалми пройшли?
— Напевно. Бо про купюри мені ніхто нічого не говорив.
— За це не гріх і випити!
— То, може, збігати та принести?
— Не можна. Я нездужаю...
— Таки Барі не обманув... — притих Григорій. — Що ж ти мене морочиш, батьку?
— Барі не бог, — наїжився. — Почни їх тільки слухатись, тих лікарів, то й жити буде ніколи.
— Він доктор медицини! А це не жарт.
— У нас був лікар у Новопетровському, — всміхнувсь у вуса. — Тільки прийде недобра звістка, що їде наш батальйонний командир, одразу всіх, кого не можна йому показувати, — до лазарету, в ліжка!
— Ти першим біг, звичайно, в ті райскі кущі?
— Дивно, — сказав Тарас роздумуючи, — та я ніколи там не ховався... Влазив у свій мундир парадний і йшов на плац, на ту страшну голгофу...
— Чому?
— Не знаю... Певно, боявся себе принизити ганьбою втечі...
— Досі ти не розказував мені ні разу про ті часи.
— Минули, й слава богу!..
Григорій взяв зі столу дошку з його портретом і запитав:
— Ти й досі б'єшся над цим своїм поличчям?
— За вісім днів скінчити мушу.
— А що таке?
— В суботу в Артемовської велика учта, і я вже їй пообіцяв відбиток цього портрета.
— Ти сам підеш?
— Не знаю...
— Тоді і я з тобою! Як джура, як тілохранитель, — поклав портрет.
— Спасибі...
Увага ця була йому приємна, та навівала сумні думки. Відтоді, як він упав недавно посеред вулиці (земля йому схитнулась і попливла), Микешин, Честахівський та Лазаревські не відпускають його самого в місто, хтось з ним іде. Круневич каже — серце... То лікар теж, знайомий по Оренбургу. Щоправда, стрілися вже тільки тут, у Петербурзі..
— ...Кажу, що треба мені вже йти! — гукнув Григорій.
— Чую. Чого кричиш?
— Я двічі мовив тихо.
— Пробач. Думки усякі лізуть до голови...
Лишившись сам, відчув, що геть стомився. Може, коли б йому не заважали друзі, зробив би більше... А втім, нічого б він не зробив без друзів! Тим паче нині, хворий, з підступним болем в грудях... Ні, до Семена в гості піде, хоч там лети каміння з неба! І так занудився в оцій майстерні-келії, вже котрий день ні за поріг. Бадьоро вийшов у коридор, знайшов старого Федора і попросив приготувати чаю. Таки свого, з цілющих трав, привезених із України...
Суботній день удавсь на славу: сонячний, з дитинно чистим снігом й легким морозцем. Ніби на Україні... Чи то, що йшов до земляка, чи через те, що думав про рідний край в безсонну ніч і ждав листа із Корсуня, йому згадався раптом отой такий далекий різдвяний день у Києві, коли збиралось Братство й Куліш йому пообіцяв раптову і таємничу подорож в Європу...
Навмисне вийшов за півгодини, аби зустрітись з Грицем на півдорозі. Та й, правду кажучи, хотілося пройтись зимовим містом на самоті, поглянути на все, чого, можливо, він не побачить більше в такій красі. Поїде на Україну, й хто зна, чи будуть у нього час і гроші, щоб приїздити в Санкт-Петербург...
Од свіжого повітря й сонця ураз сп'янів. Постояв біля Неви, помилувався сфінксами, які сьогодні були кумедно мурими, — бо розтавала паморозь, пригріта сонцем, — і почвалав на величезний постійний міст через Неву. Дивився на все довкіл, і щось його помулювало, чогось не міг збагнути... Нева текла, лише місцями скута тонким грудневим льодом, по ній ішли — останні в цьому році — натомлені, немовби сонні човни та більші судна... З високого, міцного мосту відкрився вид на Петропавловську фортецю, Кунсткамеру і водночас на лівий берег, де вигравали вікнами та позолотою, залиті сонцем Адміралтейство, Зимовий... Скільки їх, тих палаців!.. Дивно, колись вони вражали, окремі з них захоплювали, а нині тільки давлять, дратують навіть величчю та розкішшю своїх фасадів...
Діставшись того берега, звернув уздовж Неви, ліворуч. Шлях цей любив. Вода його приваблювала як грізна сила, здатна за будь-яких обставин лишатися сама собою. А ще — як шмат природи. Хоча й закутий в камінь, проте нескорений і таємничий...
По праву руч масивно й легко зводився Ісаакіївський собор. Він погубив Брюллова, й того Тарас не міг простити... Не знав, кому. Хто завинив у тому, що Карл Брюллов (великий Карл!) поліз під саму баню робити розпис і там зачах на протягах, у каторжній щоденній праці?.. Кому була потрібна така офіра? Богові? Цареві? Людям?.. Що з ним, сердечним, сталося: порфирородним кидав сміливо й гордо виклик, а тут зламався...
Вершник білів од снігу й паморозі, кінь басував, змія звивалась міддю в його ногах...
— Ху-у, ледь догнав!.. — спинився поряд Честахівський. — Чого це ти не дочекався?
— Схотів пройтися, глянути на рук Петра творіння...
— Чи ти на нього не надивився!
— Сьогодні я немовби з ним прощаюся... — промовив тихо. — Наче останній раз... Прийде весна, поїду на Україну... І все!..
— Такої! — жваво гукнув Григорій. — Приїдеш, як захочеться, дорогу добре знаєш. Та й до весни ще!..
— Правда... — зітхнув Тарас. Зима ще тільки розпочалася, а він уже так тяжко чекав весни.
По набережній сюди й туди летіли сани, вершники в яскравих строях, схожі на снігурів...
— Стомився? Може, взяти й нам візника? — турботливо спитав Григорій, завваживши його цікавий погляд.
— Ні, ні, — сказав поспішно. — Пройдемося. Я десять днів не був ніде... Коли Михайло взнає, що я чкурнув, обом нам, братику, влетить по саму зав'язку!