— Звичайно!..
Коли пішла, він сів на лавку. Що то ще скаже пан Макаров? Він на словах розумник і демократ... Пообіцяв зайти до Герцена і передати йому "Кобзар"...
— Осьо вода.
— Яка вода? — стенувся.
— Просили ж...
— А-а! Спасибі, — взяв кварту й випив. — Дякую... Сядь біля мене.
Сіла і склала руки на фартусі. Мовчали. Як то важко сказати це єдине слово, зважитися на невідоме, нове життя!..
— Підеш за мене? — видушив крізь чорний страх.
— Піду, — сказала просто.
Оглушений тим найсвятішим словом, він нахилився, лелійно взяв Ликерину шорстку, засмаглу руку й поцілував.
На них уже чекали.
— Ликеро, йди доводь доріжки до пуття, — звеліла господиня.
Тарас хотів був заступитися, але згадав, що він іще на те не має права. Коли Ликера вийшла, оголосив:
— Люблю Ликеру й хочу на ній женитися!
— Ви їй про це сказали? — спитала Надія Михайлівна.
— Так. І вона дала вже згоду.
— Господи! — звела вона до стелі руки. — Та ви ж її не знаєте! Ледача, геть розбещена, підступна, хитра!..
— Легко того ганьбити, кого ніхто не захистить, — похмуро сказав Тарас. — Як сирота, то й вітер в очі...
— Справді вона така, я не ганьблю. Благаю вас, Григоровичу, облиште цю затію! Знайдете іншу, будете щасливі з нею...
— Нині я вже знайшов, — уперто сказав Тарас. — Прошу вас вважать її моєю нареченою.
— Та з вас сміятиметься весь Петербург! Поет узяв покоївку!.. Із хама, скажуть злі язики, не може бути пана...
— А я в пани й не пнуся! Я — волі син! — всміхнувся.
— Облиш його, Надіє, — втрутилась Олександра. — В Ликери є господар...
— Макарову я напишу, — сказав Тарас рішуче. — А ви, ласкаві будьте, допоможіть мені й Ликері подбать про все, що треба. У мене ж тут нема, крім вас, нікого...
Потому вийшов, зірвав з куща шипшини рожеву свіжу квітку й подав її Ликері.
— Візьми й носи. Хай бачать, що наречена!..
...Не знав, що є таке велике щастя — ходити по крамницях і вибирать дарунки для милої своєї дівчини! Тримать ці речі, думати про те, як прийме вона, подякує... А згодом — боже праведний! — ще й поцілує!.. Купив коралі, хустку; хотів каблучки взяти, але не знав, який потрібен розмір... Послав учора Федора з листом у Стрельну, щоб відпустили на день Ликеру в місто купити дещо — всує. Тепер ось їде за нею сам. А може, то й на краще! Побуде довше з милою, погомонить. Він, справді, мало знає свою майбутню жіночку. Не жарти. Це ж на все життя!.. За рік в них знайдеться синок чи донька... Мати!.. Це ж можна з глузду з'їхати, коли побачиш рідне своє дитя!..
На луці вже трава лежала скошена й пахтіла так, що голова йшла обертом... А чорний крук сидів на тому ж дереві й натужно каркав. Кажуть, вони живуть по триста років. Нащо?.. Цей, може, бачив Хмеля, клював козацькі трупи на незліченних полях боїв...
— Киш! Киш!
І оком не поведе. Таки старий, бувалий... Накаркає йому біди... Що ворон! Людей боятись треба, у людях все добро і зло...
Ликера його побачила ще віддаля, пішла йому назустріч, і той звичайний вчинок підніс його на крилах щастя.
— Здрастуй! — хотів її поцілувати в щічку.
Вона уникла спритно і подала для поцілунку руку. Ще й озирнулася на двір та ближню дачу... Пишається, що наречена, що їй цілують руки, неначе пані!..
— Заплющ-но очі, — мовив. — Не хитрувать! Ще, ще...
Коралі й хустка ніжно лягли на плечі й шию.
— Ой! — скрикнула. — Це все мені?
— А то кому ж... — нахмурився. — Хіба у мене дві наречені...
— Дякую!
— Носи здорова. Пані Надія дома?
— Сердиться, що ви мене просили в місто...
— Того й прибув. Поїдемо наступним рейсом. Треба ж тобі одежу справити...
Вона притихла. Боязко пішла за ним до хати.
— Чого це ви ховаєте від нареченого його невісту? — пожартував, вітаючись з Надією Михайлівною. — Хіба він вовк!..
— За неї я відповідаю, — сказала та похмуро. — Щось станеться, тоді на мене впаде вина.
— То ви мені, паньматко, не довіряєте? Я ж не джиґун безсовісний, не пустобрех...
— Ат, всі однакові!
— Паньматко, тиждень тому — ну, може, трохи більше, — ви так захоплювалися моїм талантом, розумом... — ще намагався втриматися у тоні жарту. — Й раптом...
— Розумний так не зробить, як ви зробили, — буркнула. — Чи мало вам було дівчат!..
— Гадаєте, що я не маю права на власний розсуд вибрати собі дружину? Я ж не кріпак...
— Ви раб своєї пристрасті. Сліпий, глухий...
— Дай боже кожному такого рабства! — мовив і взяв за руку дівчину, яка стояла мовчки, ні пари з уст. Кріпачка й пані!.. — Хочу поїхать з нею в місто, купити дещо з одягу, — сказав, уже ледь стримуючи своє обурення.
— Саму її не відпущу.
— То ви поїдьте з нами.
— Часу не маю. Діти і все таке...
В кімнаті стало тихо. Тарас аж чув, як кров йому зі дзвоном знялась з грудей до голови...
— Ну-у... а були б ми вінчані, то відпустили б?.. — мовив, неначе був далеко десь від себе.
— Звичайно. Я не мала б права тоді її тримати...
Ах лицеміри! Богом спішать прикрити свою духовну ницість...
Ступив до столу, де був папір, перо й чорнило, — певно, листа зібралася писать Макарову! — і, щоб не вибухнуло від болю серце, хлюпнув той біль на біле поле віршем:
Моя ти любо! мій ти друже!
Не ймуть нам віри без хреста,
Не ймуть нам віри беа попа
Раби, невольники недужі!
Заснули, мов свиня в калюжі,
В своїй неволі! Мій ти друже,
Моя ти любо! Не хрестись,
І не кленись, і не молись
Нікому в світі! Збрешуть люде,
І візантійський Саваоф
Одурить! Не одурить бог,
Карать і милувать це буде:
Ми не раби його — ми люде!
Моя ти любо, усміхнись
І вольную святую душу,
І руку вольную, мій друже,
Подай мені...
Зчахаючи, він дописав свій гнівний вірш і вкляк, не відаючи, що з ним робити далі. Сховати нишком чи прочитать?.. Кому?.. Навіщо?.. Жодна з них не збагне... Як жаль, що й мила його Ликера не зможе ще принаймні кілька років озватися душею, серцем, розумом на цю його молитву!..
Згорнув поволі аркушик і заховав. Нехай пожде...
— То, може, ви дозволите піти Ликері зі мною в сад? Нам треба поговорити... — спитав з гіркою посмішкою.
— Та йдіть уже, — всміхнулась. — Поговоріть... Любов та добра злагода!
— Ходім, Ликеро, — мовив, як міг, спокійніше. — У нас свої турботи...
В альтанці, де вони знайшли пристанище, було не зовсім затишно. Сиділи, власне, мов на белебні; тільки й того, що тінь та лавочки.