Утер сльозу, що впала йому на вуса... Тургенєв і Чернишевський пообіцяли визволити, вже залучають до цього діла "Товариство для допомоги бідним письменникам та вченим". Він сам не зміг, гуртом здолають... Про волю всіх людей і досі не чуть нічого втішного!..
Зітхнув і рушив далі статтею... Хто ж це її писав? Не сказано... Дарма!.. Звичайно ж, сам Добролюбов. Видна його рука...
"...Ми не маємо сумніву, що Україна захоплено прийме "Кобзаря", давно вже їй, зрештою, знайомого. Він близький до народної пісні, а відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народну святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів..."
Не Малоросії, а України!.. Це Добролюбов. Боже, який юнак! Йому ж лише недавно виповнилося двадцять чотири роки... В такому точно віці колись його самого з кріпацтва викупили... Воістину, скільки років утрачених, скільки цвіту зів'ялого!.. . Журнал з його листом редакторові йому прислав сам Оболонський.
А незабаром й журнал "Отечественные записки" надрукував рецензію. Про неї зовсім Тарас не знав, аж поки в Костомарова, в його "гусарськім" номері, куди прийшов провідати свого старого приятеля, не втрапив сам у пастку жарту. Не залишився в боргу Микола, син Іванів, сквитав йому "Бог дана"!..
— О, на ловця і звір біжить! — зрадів професор гостеві. — Послухай, що про тебе пише якийсь Варсава... — узяв журнал, закладений паперу смужкою десь на сторінці п'ятдесятій, і розгорнув: — "Талант Шевченка настільки визнаний читаючою публікою, а його твори настільки загальновідомі, що ми не помилимось, якщо скажемо, що, на нашу думку, Шевченко належить до першокласних поетів слов'янського світу. Його місце поряд з Міцкевичем і Пушкіним".
— Це ж хто такий? — зніяковівши, спитав Тарас. — Не знаю я такого...
— Ти слухай, слухай! — спинив його Микола. Перегорнув сторінку, щось пропускаючи, і став читати знову: — "Які ж духовні потреби задовольняють твори Шевченка? Незалежно від усіх естетичних якостей його віршів, головне, що не тільки приваблює до нього читача, але й ставить поета вище рівня звичайних письменників, це те, що поява Шевченка переможно наносить поразку старим забобонам про зручність і незручність писання тією чи іншою мовою..." — Поглянув скоса на слухача, знов пропустив якісь рядки. — О! слухай, що тут сказано. "Він не належить до тих поетів, які тільки засвоюють собі існуючий спосіб виразу; в нього не підмічене в народу, але й не видумане ним особисто, у нього те, що, може, народ іще не говорив, але що він може сказати..."
Від тих похвал Тарасові зробилось терпко в грудях. І навіть трохи страшно. Ізгарячу так піднесуть, потішаться, а потім глянуть пильно...
Микола ще читав статтю, а він уже дивився в ті дні, коли відвернуться від нього знову, як то було раніше, як нині верне носа від деяких його нових поезій Пантелеймон...
— Ось так! — всміхнувся, закривши книжку Костомаров. — Тепер ти мусиш ходити в німбі, голубе, і кожне слово зважувати на терезах свого святого сану.
— А хто такий — Варсава? — спитав Тарас, нахмурившись.
Помовчавши якусь часину, Микола глянув з-під пелехатих жіночих вій і відповів:
— Син Сави... або Григорій Савич Сковорода.
— Сковорода!.. — не зразу збагнув Тарас. — Та він же... Ну, Миколо! — схопився з місця.
— Справді, — всміхнувся мило Костомаров. — Він це мені продиктував під час сеансу спіритичного в салоні мадам Хвостової, куди ти необачно не захотів зі мною, другом твоїм, піти...
Тарас обняв товариша й поцілував. Ні, світ таки перемінився, виріс і помудрішав!..
...Зимою ще він якось пожалкував, що Лазаревський, який займався всіма його ділами, живе далеко вельми, і той не змусив себе просити двічі. За кілька днів потому, як приписався Тарас утретє на Морській, — йому дали свідоцтво знову лише на рік і знову як рядовому, що у відставці! — Михайло рано-вранці прийшов до нього.
— Трудишся? — спитав, подавши руку. Він був сьогодні дивний, так ніби щось приховував, приберігав, хоч страшно йому кортіло звільнитися від новини.
— Така робота в мене, — сказав Тарас. — Штрих до штриха, штрих до штриха...
— Писати вірші легше?
— Не знаю... Вірші — немов молитва... — Поклав різець, замислився. — Вони, як спалах духу...
— Великдень?
— Так. То празник... А це, — кивнув на дошку, — щоденний труд...
— Вже гроші є, тебе друкують всюди — покинув би марудне діло, — тихо сказав Михайло.
— Що ти! Сидіти, склавши руки, й чекати віршів?
— Нащо... Читай, гуляй, роби візити, мисли, вишукуй теми...
— Вони мене самі знаходять, просяться, щоб написав... Аж смішно: скімлять іноді, як цуценята... Крім того, я — художник. Коли б ти знав, як я тужив за фарбами в отій пустелі!..
— Істинно... Тоді малюй... Вгадай, що я прийшов тобі сказати? — таки не втерпів.
— Скажеш.
— А ти вгадай!
— Ну-у... що в якійсь газеті з'явилась ще рецензія на мій "Кобзар"...
— Ні... Я живу віднині не на Морській, а на Васильевському!
— Де?
— Тут, на П'ятій лінії, навпроти Академії.
— Спасибі, — мовив глухо, — ти справжній друг.
Помовчали.
— Листа послали панові твоїх братів? — спитав Михайло згодом.
— Давно.
— Немає відповіді?.. Хто підписав?
— Сам голова пан Ковалевський, Тургенев, Чернишевський, Аннєнков, Нікітенко, всі інші члени Комітету.
— Повинен, мусить зважити той Фліорковський! Такі особи вславлені...
— Та пан цей, мабуть, про них не чув. Чи ти не знаєш шляхти!..
— Піду, — зітхнув Михайло, — наводить лад. Обідать будеш тепер у нас! Приходь у дім Вороніна... О! Геть забув. Тобі ось лист, — дістав конверт з кишені. — О п'ятій жду!
Лист був з Михайлової гори, де й досі жив Максимович. І починався він якось дивно, ніби старий учений ураз здитинився чи перевчився:
"Тарасові Григоровичу Шевченку, мостивому співвітчизникові моєму і приятелеві моєму вельми любому, ознаймую сим моїм листом, іж всеблагий отець усіх благоволив сього року лютеня 22 дня звеселити старість мою, дарувавши мені первородного сина Олексія..."
Не міг читати далі: кров шугонула в голову. В Михайла син!.. В Марії син... Ще в лютому прийшов у світ син Олексій... У лютому... Можливо, вони тому і не приїхали до нього в Київ, як він просив?.. Він був у них у червні... Наприкінці...