— Історію.
— А я, було, подумав, що теологію... Бувай!
Вийшов у прохолодну осінню ніч. Побрів додому пішки. Куди йому спішити, хто жде його в сумній, порожній хаті!..
...У листопаді цензура царствуючого ласкаво таки дозволила надрукувати його "Кобзар". І швидко як! Ще не минуло й двох повних років, як він подав рукопис, а вже вона розглянула. І вилучила не всі рядки, лишила дещо і для складання... Дозволили, щоправда, тільки твори, що вже були друковані до того, як смиренний їхній автор попав у Третій відділ...
Переглядав нещасний свій рукопис, і сльози й гнів скипали йому в душі. Ще навесні, у травні, здавалося, що все гаразд, що дозвіл є. Він навіть взяв був гроші під ту майбутню книгу... Тих грошей вже давнй нема. Тепер одна надія — на Симиренка. Той обіцяв підтримати, допомогти...
Вбіг Каменецький.
— Глянули?
— Данило, тут немов свиня порила все, перепаскудила!
— Пусте, пусте... — відсапуючись, втішав його Паньків керуючий друкарнею. — Складати швидше треба і видавати! Бо, не дай бог, одумаються...
— З якої речі?
— Дозвіл нам, власне, дав міністр освіти Ковалевський. А як на це подивиться князь Долгоруков?
— То поспішай!
— Я нишком склав уже третину, — всміхнувся Каменецький. — Щоб пан Куліш не знали... Якби на мене, — раптом він посерйознішав, — то все давно надрукував би й пустив у світ... Нехай би тоді шукали!
— Не голка ж...
— Треба з розумом... Своїми лише людьми... Куліш торік вже був погодився, а далі задки, задки...
— Достатньо нам мороки і з тим, що вийшло в Лейпцігу. Ледь одхрестився.
— Ще скажеш гоп, як перескочиш, батьку... — зітхнув Данило. — Треба ловити мить — складати і видавати!
Тарас згорнув рукопис і мовчки віддав Данилові.
— То я побіг! — всміхнувся той. — За кілька днів покличу вас читати коректуру.
— Спасибі, друже...
— Дякуватимете, як вийде книжка! — кинув уже з порога.
Книжка... Як тяжко їй прийти у світ, коли вона не забавка, а крик душі, людська любов і ненависть!.. На ній лежить прокляття страху можних, підступних, підлих, заздрісних — усіх, хто ссе з народу кров, вважаючи, що так і має бути. У кожнім слові спротиву вони вбачають замах на їхнє благо й дужий здіймають крик: мов, рушаться устої людства, влади! А йдеться в тих словах-громах лише про власну шкуру...
З майстерні Тарас піднявся у "кабінет" і сів до столу. Треба писать листа! До Симиренка. Він обіцяв позичити потрібну суму на видання...
Зітхнув, — ці кляті гроші! — вмочив перо, підсунув чистий аркуш і написав:
"С. — Петербург, 26 листопада 1859. Добродію Платоне Федоровичу! Сьогодні одержав я свої твори а цензурного комітету, що дуже постраждали від тривалих тортур. Постраждали так, що видавець погоджується надрукувати їх на умовах, на які я не можу й не маю права погодитися. Вашу благородну пропозицію прийму я нині як благодіяння з глибокою вдячністю. Видання коштуватиме тисячу сто карбованців. Якщо ви погодитеся одержати ваші гроші екземплярами книги, для мене це буде легше. Якщо ж грошима, то я не обіцяю вам повернути раніше, ніж за рік, з десятим відсотком. Робіть, як вам бог на думку покладе. Книга вийде з друкарні до Нового року..."
У грудні Симиренко прислав потрібну суму. А в січні Каменецький приніс йому до хати новий "Кобзар".
— Примірник перший — авторові! — подав, щасливо сяючи, неначе він був автором.
Тарас узяв, не дихаючи, й підвівся... Справді в його руках нова — так довго ждана! — книжка чи це один із мальовничо-химерних снів, що почалися іще в саду на Мангишлаці?.. Оглянув зовні і розгорнув. Портрет затемний трохи... Здається, після Штернберга його ніхто не малював... А тут Микешин взявся. Тягнув, страждав, вимучував свою модель, а все ж утнув... Це через нього книжка спізнилася ледь не на місяць... Ну, слава богу, вийшла!.. Ще пахне клеєм, фарбою...
— То як? — спитав Данило.
— Спасибі... Дай же, братику, я поцілую тебе за це!
Обняв і тричі поцілував. Данилові аж сльози виступили в очах.
— Чого ти плачеш? — тихо спитав Тарас.
— Від радості... Чи думав я, читаючи десятирічним ту вашу першу книжку, що друкуватиму ці твори сам, що матиму за ці труди цілунок від Кобзаря!..
— Скільки ж це літ спливло? — спитав Тарас.
— Аж дев'ятнадцять...
— Немало... Десять із них — найкращих! — у небуття...
Помовчали.
— Ви ж там писали, — втішив його Данило. — Із віршів тих та найновіших вийде добрячий том!
— Читав мою "Марію"?
— Могутня, чудова річ! Але, на жаль, — зам'явся, — її ніхто не пустить у другий том...
— Ти віриш, що так було?
— Що я... — скривився.
— І про богів писати треба правду, а не курити їм фіміам, — обняв Тарас Данила.
— Бог — істина...
— Ну, а коли бог — істина, то як же можна вкутувати його в брехню!
— Євангеліє писалось, батьку, тими, хто жив тоді, хто бачив.
— Час очищає правду, висвітлює її з туману пристрастей та боротьби; на відстані вона видніша.
— І нашу правду ліпше колись побачать люди? — спитав Данило журно.
— Як не осліпнуть, плачучи... — сказав Тарас. І спохватився, здумавши, що перед ним людина, якій потрібна відповідь одверта й точна. — Наша велика правда приспана лукавим панством, темрявою, — сказав рішучим голосом. — І нам призначено її збудити, вивести на білий світ! Потому вже не зможуть її зневажити, зробити вигляд, наче її немає і не було.
— Як просто й мудро... — тихо сказав друкар. — Аж зараз я збагнув не тільки серцем, а й розумом велику користь мого труда...
Тарас оглянув ще раз новий "Кобзар", перегорнув, страждаючи від "ям", прорубаних завзятим цензором в його поезіях, і мовив з тихим смутком:
— Яка-то буде доля цієї книжки...
— Не бійся, батьку, — світла! — сказав Данило впевнено. — Всі ждуть її, допитуються, коли, нарешті, вийде. Приходили, відбитки брали — будуть статті, рецензії. Піде ще більша слава про ваш "Кобзар"!
— Не слави прагну — шани своїй землі, народові...
— Чи тут показують новий "Кобзар"? — ввійшов Михайло Лазаревський.
— О! Звідки ти дізнався? — спитав Тарас.
— Сюди йдучи, я стрів Івана, — сказав Данило весело.
— А брат — бігом до мене!.. Ану ж, ану ж... — взяв книжку. — Нарешті! Слава богу...
— Йому подякуй спершу, — вказав Тарас на Каменецького.