— А вірші ж як?
— На них мені не треба чиєїсь ласки. Хочу надрукувати новий "Кобзар", у двох томах.
— Ви й там писали?!
— Навіть у казематі...
— І не боялись?
Змовчав. Писав, і все. Від когось чув, що соловей співає з заплющеними очима...
— Давно були на Україні? Як там? — спитав натомість.
— Гірше, аніж було... Всі волі ждуть, чутки всілякі ходять...
— У Нижньому перед дворянством виступив з правдивим, вільним словом сам губернатор Муравйов — вони ж ні звуку, наче всі геть глухі!
— Господь вкладе у душу їм милосердя...
— Вкласти б їм по ножаці! — вирвалося.
Княжна вдала, що не почула. Прислухалася до передзвону, що долинав з якоїсь церкви, й перехрестилась тричі малим хрестом. Потому знову глянула на гостя тихим поглядом, хотіла щось сказати і не сказала... Мовчки сидів і він. Колись вони могли добу проговорити, аби лише не заважали... Сумно... Не сподівався знайти в княжні таких разючих перемін. Була міцна і непохитна духом. Гай-гай!..
Устав, злегка вклонився.
— Вже мушу йти... Там Щепкін мене шукає досі по Москві...
— Він добрий, — озвалася, немов зрадівши, що вже іде. Не втримувала і для годиться. Напевно, й він для неї перемінився. Чи, навпаки, не став таким, яким би їй хотілося ного побачить нині.
— В Москві ще довго будете?
— Як лікарі...
— Заходьте.
— Спасибі. Ось дозволять мені виходити...
Взяв обережно руку й поцілував. Холодну, мов неживу. Княжна його перехрестила знову.
Аж на підмерзлій вулиці йому здавило горло. Гадав, що десять солдатських літ пройшли повз душу маревом, не зачепивши ніяк її... Ось перша — і непоправна! — втрата... А скільки їх ще виявиться на велелюдних старих шляхах, якими йому вернутись треба, щоб далі йти!..
...На другий день відбувся перший "законний" вихід. Щепкін, коли дізнався, що вже Тарас навідався до Рєпніної, оглянув хворе око й махнув рукою:
— Їдемо дивитись місто!
— Хочу до Максимовича, — сказав Тарас. — Від нього віє Києвом, Дніпром, Великим Лугом...
— Архівним пилом... — додав старий.
— Якщо із того пилу виходять на божий світ дослідження що воскрешають славу мого народу, то я вважаю той піт і святим, — сказав Тарас врочисто. — Ти б прочитав його брошуру про Сагайдачного, яку мені він днями подарував!
Уже в прольотці чомусь йому зробилось жаль роботи, яку полишив. Тиждень він переписував і правив вірші, створені ще в перший рік заслання, в далекій Орській. Моторошно і якось щемно торкатись днів тих і тих рядків, що вирвалися крізь заборону, нагляд і дику муштру... А нині, вранці, переписав свій казематський цикл, згадав Фонтанну, братчиків, безсонні ночі й тривожні дні... Як добре, що він писав, що не піддався, як дехто, відчаю і грубій силі церберів царя Миколи!.. Бути самим собою всюди, за будь-яких обставин — ось в чому суть людини, її душі... Щоб міг сказати потім, як він сказав у вірші "Доля":
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою!..
— Га? — стрепенувся Щепкін, що задрімав. — Приїхали?
— Ні, — одізвався кучер.
— Це я уголос думаю, — сказав Тарас. — Звик у пустелі...
— Тут одвикай, тут кожне слово — не горобець; як вилетіло — вже не впіймаєш, — сказав старий з заплющеними очима.
— Ищи-свищи! — хихикнув кучер.
Квартира Максимовичів завалена була книжками. З того хаосу мудрості, немов з руїн старого міста-замку, до них дрібненько вийшов Михайло Олександрович, обняв обох, неначе давно не бачилися, і, роздягнувши, повів у храм — свій кабінет.
— Сиджу над "Русскою беседою", допомагаю редагувать, — кивнув на стос рукописів.
Тарас оглянув шафи, пройшов між скринь та столиків, запруджених ущерть книжками, зітхнув і мовив:
— Славно!.. Чи поживу я хоч рік отак, посеред книг?..
— Приїдеш у Петербург, одружишся, наймеш собі квартиру і заживеш, — сказав Михайло Олександрович.
— Посватався до однієї в Нижньому й схопив гарбуз... Семенович із нею грав на сцені, — сказав Тарас.
— Не доля, видно, — втішив його господар. — Твоя десь жде та рушники готує.
— А де ж свою ховаєш?
— Пішла до церкви.
— Прикро...
— Вона ось-ось повернеться, — дістав годинник. — Служба вже закінчилася. Сідайте, прошу! — швидко звільнив стільці. — В ногах немає правди.
— А в чому є? — озвався Щепкін, вмощуючись.
— Питання це не просте... — протяг Михайло Олександрович.
— Як "бути чи не бути?" у принца Гамлета, — сказав Тарас.
— Коли підходити до нього з боку етики...
— А богослов'я? — спитав лукаво Щепкін.
— Ви ж знаєте, що я не вірю в міфи...
— В народі правда, други, — сказав Тарас. — Інакше він не вижив би в тій круговерті, яку йому послала доля... Пригляньтесь тільки краще — і ви побачите в народі все, що тяжко так шукаєте по цих книжках!
— Не треба перебільшувати, — озвався Максимович. — У ньому також є усього — добра і зла...
— Як і в науці. Правда — поняття вічне, стале.
— Де почерпнув ти такі знання? — спитав не без іронії Михайло Олександрович.
— Все там же, у народі, — сказав Тарас. — Коли народ оспівує борця за правду, істину, він не пояснює, у чому суть тієї правди, — вірить, що знають всі...
— Добридень, — озвалась раптом пауза.
— О, це Маруся уже прийшла! — зрадів Михайло Олек сандрович.
Тарас підвівся, аби побачити його дружину, — сидів до входу спиною, — і дух йому перехопило. Ну й антикварій, ну й одхопив!..
— Вгадай, Маріє, хто це? — спитав тим часом Максимович.
Вона зиркнула пильно і зашарілася.
— Напевно, Тарас Шевченко... — мовила.
— Він, він! — гукнув господар, ніби був не ученим мужем а школярем.
Тарас ступив до жінки, яка дивилася на нього сяючими очима, взяв мовчки руку й поцілував.
— Михайло, де ти таку знайшов?!
— У Згарі, біля Золотоноші.
— Поїду туди женитися! А втім, такої другої...
— Там є ще кращі, — мовила. — Я вам знайду.
— Ну, все, Тарасе, бути тобі одруженим! — гукнув Михайло Олександрович. — У неї в цьому ділі легка рука.
Марія глянула на чоловіка, і погляд той Тарасу здався не без лукавини. Учений муж нараз притих, де й ділося його школярство.
— Михайло Олександровичу, проси гостей в світлицю, а я скажу, щоб подали нам чаю, — згадала, хто господиня в домі.
П'ючи пахучий домашній чай, Тарас раз по раз ловив її цікавий погляд.
— Може б, ти щось заграла, серденько?.. — спитав несміливо професор.