Немов відчувши щось незвичайне, прокинувся його господар і спрямував свої стопи до нього. Лист довелось сховати. Нікому, то нікому!..
— Вже не спите? — ввійшов, закутуючись зі сну в халат. — Вітаю вас з днем ангела! — поцілував.
— Спасибі.
— Дай боже вам здоров'я і добрих віршів скриню!
— Почав писати знову, — сказав Тарас. — Здається, що й не було всіх тих років...
— То покажіть.
— Нехай уже при товаристві. Буде у нас обід?
— Аякже! О п'ятнадцятій. Всі знають, всі готуються відсвяткувати ваш світлий день.
— Ну що б я без вас робив!.. — обняв Тарас господаря. — Ви знаєте, колись у давніх еллінів найвищим благом, щастям вважалась дружба. Мудро!.. Писатиму сьогодні лист Михайлу Лазаревському. Передавати од вас привіт?
— Звичайно! І Артемовському. Семен, про що б не говорив, на вас звертає. Хоче вам поспівати...
— Добрий козак Семен! Не побоявся мені писати в Новопетровський і гроші слать, — сказав Тарас. — А це, видать, розледачів — не пише...
— Жде в Петербург.
— Вже скоро! — зітхнув Тарас.
— Поїдете сьогодні ввечері, з Климовським?
— Ні. Передумав. Буду чекати тут.
— Ну й славненько! — зрадів господар щиро. — Без вас нам сумно буде... Вітаю ще раз! — обняв і знову поцілував.
На добру дружню учту зібралися лише найближчі приятелі Тараса. І серед них, як це не дивно, були й місцеві поліцейські Кудлай та Лапа. Брилкіни прийшли обоє — Петро й Микола... Жіноцтва не запрошували. Нехай їм грець!.. Климовський та Владимиров щось почали, було, розповідати про свій театр і Піунову, та Шрейдерс їх зупинив:
— Панове, в нас сьогодні Тарасів день! Ті зрозуміли натяк.
Тим часом Лапа одвів на бік Тараса, кахикнув ніяково в кулак і запитав:
— Таки поїдете в оте Нікольське!.. Може б, ви зачекали трохи?..
— Гаразд.
Полковник скинув високо брови.
— Правда? А то мені писати, щоб там за вами стежили... — скривився бридко.
— Як ви у цім вертепі служите? — спитав Тарас.
— Зіслали теж, із гвардії...
— Григоровичу, просіть гостей до столу! — гукнув з їдальні Шрейдерс.
Стіл був накритий просто, але багато. По-парубоцькому. Сідали також не за чинами. Тільки "новонародженого" посадовили на чільнім місці, поряд з букетом скромних квітів, які хто знає де добув Кудлай...
І раптом стало тихо.
— О, добрий ангел пролетів.... — сказав Тарас, згадавши свою поему "Тризна" і Яготин. Яка то тепер княжна Варвара?.. Живе в Москві...
— Дозвольте взяти слово, — підвівся Брилкін.
— Просимо, Миколо Олександровичу! — гукнули дружно, раді його сміливості.
— Налийте всі, — сказав промовець тихо і, зачекавши, почав свій тост: — Сьогодні ми вшановуємо людину, всім нам рідну і дорогу. П'ять місяців, прожиті з нею в дружбі, на все життя залишаться для нас найкращим спомином. На жаль, ми мало знаємо його художні твори, його поезії, зате чудову душу пізнали в повній мірі, бо він людина щира, відкрита і безпосередня... П'ю за народ, — підніс бокал, — який дав нам, Росії, світові такого сина-велетня!
Тарас отерп од тих високих похвальних слів. Як у тумані бачив чарки, які тяглись до нього, торкавсь до них своєю...
— Спасибі... Ви, звичайно, по доброті душевній...
— Все правда! — мовив Лапа. — Я чув про вас багато й читав у "Русской беседе", що ви поет народний і самобутній!
— Куліш по дружбі...
— Дружба... — протяг Кадницький. — Дружба.... Вона в мистецтві, кажуть, химерна річ...
— Скоріше, ефемерна, — озвався Фрейліх, місцевий архітектор.
— Здоров'я іменинника! — втрутився Шрейдерс. Випили, мов навздогін, і почали закушувати. Були ще тости, жарти, пісні та сміх. Нарешті, за шампанським, Тарас також сказав свій спіч:
— Спасибі вам за цю чудову учту, за честь, яку ви виявили мені! Я щиро вдячний кожному, хто мовив добре слово про іменинника, про мій народ, з яким я, правду кажучи, не розлучався і за Уралом. Тому, напевно, й вижив, бо без свого народу всі ми — билинки в полі, а з ним — дуби, вкорінені у рідну землю. Радий, що вас зустрів на трудній своїй дорозі в Санкт-Петербург! Коли б мені бог посилав усюди таких людей, як тут сидять, я був би щиро вдячний. Те, що зробили для мене ви, братове, в тяжку годину, не можна висловити словами чи оцінити... Крізь все життя я пронесу у серці всіх, хто зігрів мене у Нижнім Новгороді теплом любові й дружби!.. — Передихнув, оглянув приязно все товариство й мовив: — А на прощання я прочитаю, якщо дозволите, написаний недавно вірш... Він зветься "Доля"...
Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою
Сіромі стала. Ти взяла
Мене, маленького, за руку
І в школу хлопця одвела
До п'яного дяка в науку.
"Учися, серденько, колись
З нас будуть люде", — ти сказала.
А я й послухав, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала.
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя...
Куранти Петропавловської пробили дев'ять... Дивно, та їхній бій для нього немов ланцюг, яким прикутий. Кожна година-ланка з'єднана тим передзвоном... Може, йому болить у грудях, що давлять, давлять кільця!.. Аж смішно: там, у Нижньому, химерна доля ще раз взяла його на кпини — дала йому в супутники аж до Москви жандарма! Ні, не для супроводу. Попутно. Він когось возив у Вятку і повертався порожняком... А може, так господь йому послав пересторогу, нагадування про той далекий червневий шлях од Пітера до Оренбурга?.. Була й приємна зустріч: із Бутаковим, що знову їхав на Сирдар'ю. Гора з горою, кажуть, не зустрічається... У Владимирі перепрягали коней, і він, зайшовши в станцію, зіткнувся із капітаном. Ще й жінку повіз туди... Бр-р!.. Де той сон? Якби йому заснути, то, може, біль утих би.... Тоді йому, ще до Владимира, щось сталось з лівим оком. Гадав, мине, а довелося в Москві спинитись аж на півмісяця!.. Окрім царя, щось не бажало його приїзду до Петербуга... От тільки що?..
Москва його зустріла дощем і мокрим снігом. А Щепкін — радісними обіймами. Засокорив довкола нього, бідкаючись позпухлим оком, мерщій повів до лікаря, з яким Тарас знайомий був ще в Нижньому. І той звелів сидіти тиждень вдома і лікуватися. На другий день навідався, додав ще двоє ліків і повторив наказ сидіти в хаті. Господи!..