Уставши, взяв олівець зі столу. А на папір не вистачило уже снаги...
Як відпочив, побачив аркуш свого портрета й книжку, яку читав перед приходом Барі й Круневича... Поклав портрет на книжку і на звороті трепетно почав писати тихі, сумні рядки:
Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до бога,
Почимчикуєм спочивать...
Заплющив очі стомлено, перечекав пекучий приступ болю, що накотився хвилею, а потім втих, розтанув, і став писати далі;
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать...
Весела хата, щоб ти знала!..
Так, ніби ці його слова були магічні, віщі, все в ньому враз обурилося наближенням кінця життя, думки спахнули, звихрилися жагою світу, мислення:
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем...
Писав свій жаль за світом, за іісім, що мав покинути і що було для нього веселим знаком вічності. Думки лились, скла далися в дзвінкі рядки... А далі заметалися, шукаючи йому рятунку то в ліках, то в молитвах щирих богові, й втонули врешті, в пінявій червоній хвилі болю...
Отямившись, поволі рушив далі. Не озиравсь на те, що вже написано, беріг і час, і сили.
...О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І Славу святую —
Молодую, безвічную...
Знесилений, поклав отерплу руку біля паперу, який ще був недавно пустельне білий і мовчазний, а нині ніс його страждання й думи, його життя...
Невдовзі з шуму й болю затято зринула велика давня мрія і набула гіркої, ледь усміхненої нової форми:
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм...
Зронив ослаблі руки на подушки й повторював рядки про хату білу в зеленому гаю Едему, над повноводим Стіксом... На кручі, геть як над Дніпром... І Дума-муза поралася в його обійсті — в запасці та намітці... А може, й краще, що він зостався з нею, не треба буде їм розлучатися при переході у ліпший світ!.. Їх дві було, що полонили серце й зробили з мужа юнака. У Нижньому зайнявся, наче порох, старий солдат, побачивши красу й талант Катрусі Піунової... А в Петербурзі...
Болем озвався другий спогад... Мо', щоб не те його нещасне сватання...
Прогнав ману. Підвівся важко з ліжка й сховав офорт із віршем в одну з шухляд. Ще рано!.. Він має жити в хаті біля Дніпра, з дружиною із плоті й крові, з дітьми, які прийдуть у цей жорстокий чарівний світі..
Чотири дні чекав спокійно волі, а вже на п'ятий вранці знетерпеливився. О п'ятій встав, одягся хтозна для чого й ходив по хаті маятником. Душею чув: одурять, потягнуть ще їм звичне й миле рабство. Повипускати з клітки мільйони душ — це вам не жарт! Сьогодні ти господар своїх рабів, а завтра — ти їм ніхто, вони тобі не вклоняться, коли зустрінуть, і ти не зможеш їх за таке зухвальство послать на стайню і відшмагати!..
Бачив десятки, сотні, тисячі вгодованих сердитих пик, що затуляли собою шлях до волі, чув їхній злобний, звіриний рик і переймався відчаєм. Хіба вони поступляться, зійдуть набік!..
Аби прогнать те видиво, зійшов униз, сів до мольберте З темряви густого тла висвітлювалося його лице... Здається Мікеланджело колись сказав, що він од брили мармуру приймає зайве і залишає те, що потрібне постаті, яку він творить... А тут по-іншому. З пітьми буття вирізьблюєтьс лише лице, лише душа, що прагне з неї вирватися з останні сил... З пітьми буття... А може, цар не забажав, щоб день його вошестя на престол став днем людської волі?.. Якби вои була насправжня, чесна, він обнародував би свій маніфест сьогодні!.. Боїться — отже, щедроти царські куці... Скоріш би день! В газетах, може, повідомлять...
У Петропавловській пробило сім. За дві години вже можи буде послати Федора купить газету... Чи хтось прийде . розкаже... Неділя, день вошестя — в церквах попи проголосили б волю... Може, все місто вже про неї знає, один лиш він?..
Поклав палітру, пензля і визирнув у коридор. Нікого. І темно-темно... Правда, з кімнати, де живуть старі солдати, в щілини в'ється світло... Не сплять. Гукнути, може?.. А раптом ще відпочивають? Підтоптані такі ж, як він...
На скрип дверей невдовзі з'явився Федір.
— Може, вам щось потрібно?
— Тебе мені сам бог послав! — зрадів Тарас. — Не чув чогось про волю?
— Мовчать...
— До церкви сьогодні йдеш?
— Не знаю... — пошкрібся той у потилиці й примружиь хитро очі.
— Ось на тобі полтину, — дістав Тарас з кишені. — За здачу купиш мені газету. Свіжу!
— Таку, аби не пахла?
— Ні, навпаки, щоб пахла фарбою. Це ж, Федоре, не оселедець.
Всміхнувся й вийшов.
Раптом напала втома. А з нею — біль у грудях. Тому побрів нагору, щоб прилягти. Коли вже він домучить цей свій портрет?... Зосталось трохи... Ех, був би він при силі та при здоров'ї!..
Хитались сходи... Ніби він плив човном до Астрахані... Тоді штормило море. Щоправда, він на радощах тієї бурі не помічав. Боявсь одного тільки: аби вітри їх не пригнали знову на Мангишлак!..
І ліжко йому хиталося. Заплющить очі — й ніби воно пливе... Аж в Астрахані, коли зійшов на берег та глянув на сотні верст ще спіненої дороги, що відділяла його від форту, повірив волі й радісно жбурнув на землю кашкет солдатський з номером останньої своєї роти!..
Лежав, дивився у сірий сутінок свого вікна, що починалося, немов вода, біля підлоги, і вдруге плив широкою, неначе море, Волгою... Чув, як гребе машина., осінні води річки, як ледь тремтить од гулу й мопі корпус, долаючи могутній плин... Схвильований, він записав тоді в журналі, або щоденнику:
"Великий ФультонІ І великий Уатт! Ваше молоде, що росте не днями, а годинами, дитя в найближчім часі зжере нагайки, престоли і корони, а дипломатами й поміщиками лише закусить, поласує, немов школяр льодяниками. Те, що почали у Франції енциклопедисти, те завершить на всій нашій планеті ваше колосальне геніальне дитя. Пророцтво моє безсумнівне..."