Потім я попрохав "смішної". В "смішній" було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.
— Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, — з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).
В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе — сіренького, миршавого, звичайнісінького.
Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.
— А ви давно складаєте пісні?
О, ще змалечку! Е, коби б він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні — бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке — зветься його село)...
— Ну, та я не послухав... Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб'ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
— Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...
— А можуть... — добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.
— Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.
— Е! Я вам так скажу! — махнув він хусткою. — Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться — не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходім помаленьку?
Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.
Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, "цукерники", помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб'ють йому печінок.
Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.
— Ну, то не йдіть зо мною разом... — аж зупинився він і серйозно подивився на мене. — До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
— Чого так?
— Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляй-поля, то й накладуть...
— Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...
Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.
— Та битимуть, я вам кажу!..
Він все ж таки думав, що я не зрозумів його.
— А вас хіба ні?
— Ну, мене... Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?
— А я, може, поможу вам...
— А... Це друге діло... .
Він одразу заспокоївся і задоволене засміявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.
Він видимо повеселішав. З цього я зрозумів, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печінки.
Вогкість поля м'яко торкалась лиця. Місяць став перламутрово-блідий, чистий. Над ним зелена зірка трепетно горіла. Поле, залите таємним молочно-синявим світлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси наші різко й голосно розрізали м'яку рівну тишу ночі.
До Старої Корчми ми підійшли майже непомітно: парубок умів говорити, видно, багато думавши над тим, про що говорив, і тому у його все було опукле, обведене якимись своїми лініями — оригінальними й несподіваними.
— Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки... — сказав він, зупиняючись біля старої будівлі з забитими дошками вікнами.
Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопів носом. Видерши один кілок, брав у руки, замахувавсь і одкидав: легкий.
— Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руці замашніше було... О, цей, здається, нічогенький буде!..
Він замахнувсь здоровенною ломакою, завбільшки в людину, й задоволене погладив її.
— Вроді як на японців ідемо... — весело зауважив він. — Або як колись наші козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького? Е! Ловка книжечка... От таку я забастовку понімаю!..
Він раптом натхненно стукнув ломакою по дорозі й, кліпаючи проти місяця хворими очима, сказав:
— Як чесний чоловік, готов зараз на таку забастовку іти. На смерть, на що хоч! їй-богу!
Майбутня стріча з ворогами, ломака в руках, ліс, таємні тіні, видно, хвилювали його.
— А то що? Курку вкраде, хату підпалить — і забастовкою називається. Ні, щоб у книжках було записано, от то друге діло... Ну-ну, та я своє знаю.
Він стукнув ще раз кілком, і ми пішли.
Перед нами чорнів Кривий Яр. Я знав, що вночі, кожний яр видається глибшим, ніж є в дійсності. Але цей був як безодня кострубата, чорна, вогка. З обох боків його непорушне і понуро стояв ліс, одсвічуючи проти місяця стовбурами дерев. Той бік дороги, що був проти місяця, наганяв своїми темними провалами тінів тоскне, непокійне чуття. Здавалося, в тих чорних западинах сидить хтось і пильно стежить за нами. Дорога круто спускалась вниз, сіра, самотня, порожня. На ній голубими промінчиками грали проти місяця соломинки.
З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу і надів свитку.
— Холодно? — з співчуттям спитав парубок. — Це з яру. А мені то й добре, я чогось розігрівся. І на очі це — первий сорт. А знаєте що, служба? Тісніше йдімо. А як вискочить на нас, ставаймо зразу один до одного спиною. Так ніяк їм буде ззаду зайти до нас.
Я цілком погодився з ним. Ми щільно присунулись і так пішли униз. Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечків лісу, облитого місяцем. Весь же той бік був темний, тільки вгорі ясно-голубим світлом дихало небо.
Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах придивляючись до кожної тіні. Часом, злякана нами з дерева, з шаркотом спурхувала птиця. Ми тоді як прикипали до землі, з силою стискуючи кілки. У мене ж по всьому тілі, особливо на шиї та спині, проходив чудний електричний дрож. Я певний, що, коли б там у мене була шерсть, вона б наїжилась і стала сторчака.