– Ля-іллягі-іль аллах! Нема бога над народ, а Яковенко його пророк! – єхидно озвавсь куценький Федоряка, завше радий перебити йому розмову. В Антоніни Павловни ніздрі ходором ходили, брови здригувались.
– Еге! – додав білявий студент. – Можна подумати, що Михайло Михайлович бідкається, як Іуда, що Магдаліна потратила гроші на миро, а не розміняла на грошики та шажки. Старцям…
– Ні! – рипучим басом пустив Яковенко, – уся ота декадентщина, на мій розум, є тільки "тень несозданных созданий", – з притиском вигукнув він, і вся кумпанія аж у долоні заплескала на такий пишний фінал і зареготалась односердно.
Антоніна Павловна хвилинку помовчала, але була вона не з тих, хто плеще усякій перемозі.
– А розумієте ви, добродії мої, усю трагедію хоч би отого, всіма осміяного, виразу – "тень несозданных созданий"? – Голос її, що зразу було затінивсь, тепер розітнувсь рішуче дзвінко, мов викликаючи на герць, та коли вона устала з місця, і високий зріст, і сіяючі гнівні очі – все неначе вимовляло війну, – але так же одразу вона здавила в собі той настрій і, кинувши погордливе: "Куди вам!" – перейшла по веранді і сховалась у пітьмі, лиш жорства по стежці заскреготіла та камінці покотились униз за стихаючою ходою Антоніни Павловни.
А компанія сиділа, мов приголомшена, кілька хвилин.
– Овва!
– Оце так! – дійшло до пам’яті зо двоє.
– Що се з нею сталося? Маріє Дмитровно, чи не вгадаєте ви?
– Дивіться! Нашого, мовляв інспектора, "образцового чиновника" вхопило за живе! Це з’явище – ну-ну!
Усі причепилися до хазяйки розпитувати, і вона, як могла, від усіх допитів одмагалася.
– Ах, лишіть ви її! Втім, ви все ж її не знаєте! Хай, по-вашому, вона й "чиновник", але ви не знаєте, що се за чудова людина (у Марії Дмитровни всі були чудові). Не любить тільки, щоб її зачіпали, і я нічого, нічого не скажу…
– Дивно! А що ж се за вибрики такі, коли так? – учепився куценький Федоряка.
– Ну, се на неї часом находить… не чіпайте лиш її, поки сама не заговорить…
– Та де ж се отой навіжений Кость? – одразу сполохалась Марія Дмитровна.
– Вже ж не де, як не на березі! Сидить, мабуть, та з морем розмовляє!
– "А дурак стоит у моря, дожидается ответа", – цитуючи Гейне, озвавсь хтось.
– Я ж кажу, застудиться капосний хлопець, знов буде морока! – бідкалась Марія Дмитровна, ухопила теплу хустку і, невважаючи на свою повняву, бігцем перебігла веранду й подалася стежкою до моря шукати Костя, який ще однедавна тільки видужав з запалення легких.
– Бавтеся, любі, бавтеся! – крикнула вона знизу, – хоч заспівайте, абощо! Та глядіть мені – не скучайте! – здалеку долинув її приємний приказ.
Бігла вона навмання поночі, ноги самі, призвичаєні до місцевості, несли куди треба, коли на одному оберті стежки, назустріч їй учулося важке втомлене дихання й нерівна хода.
– Костю! Ви?
– Я! – обірвав той, засапуючись.
– Костеньку, голубе! Чи то не сором. Давно з больниці!..
– Ну-ну-ну! Добре-добре!
Марія Дмитровна таки впіймала суворого хлопця, узяла під руку, накинула йому на плечі хустку та й повела його у побічну стежку та гладила по руці, по буйних кучерях.
– Ну-ну, добре… одчепіться! – сердито, але вже м’якше озивався той, витручуючись од її пестощів.
– Костю, дурний! Та який же ви ще нервовий, який кволий! Сергія нема, а мені й не туди-то, а воно бач – яке лихе! – у, насіннячко!
І, жартуючи, і докоряючи, голубила Марія Дмитровна.
Кость, що був товаришем її сина Сергія, і її материна ласка, як завше, лягала на його, мов найкращі ліки, дужчі од усяких бромів.
Тільки неподалік од дачки, вхопив він Марію Дмитровну за руку й палко заговорив:
– Ну, скажіть ви мені, бога ради: навіщо ви вибираєте отакі люті криваві драми? Мале вам, що й над нами, і під ногами у нас, і кругом, ззаду, спереду, з боків – такого тих драм невидимих, мовчазних, – а, що й казать! І ви, така добра, тішите нащось свої нерви отими ще кривавими вигадками! Не розумію!
– Костю, стривайте! Хіба ж я не казала вам, що сьогодні читати маємо оцю іменно п’єсу, що вона не для вас, а для наших грубих, сонних, салом оброслих нервів? Чого ж було приходити?
– Цебто у вас – грубих, сонних? – усміхнувсь Кость.
– А хоч би і в мене! Ось я виплакалась (ревла, їй-богу, як корова), і тепер мені легко і ясно, а що моя думка зачіплятиметься за аналогічні випадки у сучасному житті, то це ж тільки добро! Це ж тільки може викликати…
– А-ах! Та що вже там! – одмахнувся хлопець. – А то ще у вас гарна звичка: уводити в нашу тісну ухетану компанійку все нових та нових людей…
– А як же, Костю, інакше? Одганяти, чи що, їх? Та і яких це ви, паничу, там побачили поганих? Чого се така недогода?
– Яких?
– А хоч би оте шмаглювате чуперадло!
– Цебто Антоніна Павловна? Та се ж моя найщиріша приятелька ще з гімназії…
– А бери її лиха година! Сидить, як ідол, з очей гискри, у бровах сам чорт ховається, і ні пари з вуст! І ти отут жарся перед нею, мок лин на сковороді, од ваших – він насмішкувато уклонився – малих розривок! Та й що воно таке? Стара діва "образцовый чиновник" – фе!
– Костю, цить! – затулила йому рота Марія Дмитровна. – Поганий хлопче! Ви не знаєте її, ані тієї кривди, яку осе провадите. Антоніна Павловна зовсім не те, що змалювали люде та й приліпили до неї, мов ярлик. Не сухий чиновник, не стара панна, не чуперадло, – се чула-чула душа, чуліша, може, од усіх нас, зібраних докупи. Що з того, шо вона не розливається у дурних сльозах, як оце я? Або не забиває баки дотепами, як Вонсович? Або не виколошується у тих модних напрямках думки й праці? Проте, – що має вона: і думи, і хиби, й помилки, зле і добре, – усе те її власне, ні в кого не позичене. І не вам би, Костю, її ганьбити, бо не хто і порозумівся б з нею так, як ви, хоча кожне з вас стоїть на зовсім несходному грунті.
– Я?!
– Іменно ви! Бо вона така ж божевільна, як ви… так, так: оцей чиновник! Пригадайте оту казку про царівну жабу, – ось нам і буде якраз підхоже. Та годі! Ходімо краще та викличем у неї те, що ворушиться у цій хвилині.
– Не хочу! Я і од моря втік, бо вона туди приперлася!
– Ну, Костю, пусте! – Марія Дмитровна енергійно узяла його під руку, притисла й бігцем кинулась стежкою до моря, так що він і не опам’ятався.