Темрява

Сторінка 2 з 2

Вражливий Василь

Батько глянув кисло на Петра.

— Ти чого не йдеш до церкви? Мовчанка. Мати зітхнула.

— Не хочу. Батько підскочив

— Що—може в комуни"?

Діти заскиглили; а мати стала з олив'яними очима, губи сині, шепотіли чи молитву, чи прокляття. Петро підвівся, похмуро одійшов.

— І не п:-ду.

Раптом вийшов з хати.

... Перед обідом прийшов Грицько (він доводився родичем). Випивали. Грицько казав:

— На чорта ти хоч убивав, мовчали-б і так. Забрав що треба й кінець... А то начальник казав... Безразлічно. говорить, а як дізнаюся хто, так не-кай я.

— Так то-ж буржуї. Жалько йому, чи-що.

— Приказ Е. Безразлічно, бандити, говорить. Увечері позбирались хлопці. Жінка теж прийшла,

похнюпилась. Жовтіла мертвим обличчям. Федось знизав брови.

— Геть звідціля! Чортова моша... Степан махнув кучерями по козацьки.

— Чудно, Федось, що ти віруючий...

— А хіба не можна?

— Та ні. А що вбиваєш-же; бог заброняє-ж...

— А на фронті?.. Дурниця І

Гілки, прип'яті минулою бурею, заходили в темряву і там згасали.

І буває тут темрява; инколи, з горобиними ночами, трясла землю.

І чути, ніби за кручею щось скиглить; чути як, пролазить нічне плахіття, ніби живе, ніби похмарене.

І от хата одинока, яка була в удалу горобину ніч, така й зразу.

Тоді без ножиків полоснули. Тільки дитина й Одарка не тут, бо трупи позабирали, поховали на кладовищі в одній труні.

А на хресті написали:

— От руки убийць скончались.

Коли ховали, піп то яро брався за бороду, ніби вирвати думав, то гладив. Вітер розтрушував волосся. Піп затягував з дяком а баби підпирали руками щоки і потім тихенько плакали. Хто зна ОД чого.

Одна баба казала:

— Та й батюшка жалібно правлять. [ плив дим по могилах.

Це третя була з таким написом, з березами, вишнями.

Зразу Федось думав про це:

— Скажіть: ми правильні, що так робимо?—обізвався він до хлопців.

— Вповні справедливі!

І кипіли жили на лобі, ніби шипучка, та чорніли.

Вперта голова в Федося, лобага.

Друга ніч була ясна, зоряна. Парубки розходились і вулиці, а Федось з братвою мандрував. Умовились не вбивати нікого. Дядько, до якого вони йшли, кив на хуторі. Здалеку ще виднілись комори і хата іід залізним дахом.

Збоку спав ліс, розплющував очі й знову дрімав.

Вони, як і в першу горобину ніч, йшли вкупі 1 коли перед очима вже повирізувались сараї, то зони перелізли через тин. Біля конюшні лежав о-5ака, загарчав.

Степан кинув йому шматок сала. Федось і останні засміялись, бо собака захарчав, пустив червону стьожку і потім витягся.

Ніч була ясна, зоряна.

Вони одламали замка, коні заржали. Федось од-зязав обох; взяв собі одного, а другого віддав Степанові. Сіли. Поїхали через тік тихо. Дзвеніли вуз-цечки. Инші йшли пішки. Потім із лісу виїхала підвода й ті три сіли иа воза.

Стелеться нічний шлях, торохтить віз. А на небі ЇЙ око недосяжний Чумацький Шлях, а тут синій нічний степ.

Федось крикнув:

Ну, хлопці, я з Степаном на Колонтай.

Поїхав прямо, а ті звернули вправоруч.

А хазяїн, тільки виїхали вони за тік, одчинив іверї, причаїв, як тінь, пішов у хату і вернувся з :инами. Пішли до конюшні. Собака здох, а конюшня Зула зачинена.

Тоді хазяї" кинулися по хуторі; собаки загавкали, люди позбігались.

Потім позапрягали коней, а деякі верхи— Й кинулись навздогін.

ХазяТ сиділи на возі.

Цокали і осі об колеса, а од воза падали тіні Місяць срібнорогий. ще молодий, плив за ними по

ТЬМЯНІЙ СИНЯВІ...

Доїхали до комітету. Хуторяни увійшли п хату.

Деякі міліціонери спали на долівці, а Гриьцко сидів біля телефону.

— Вам чого? Чш!

— Обікрадено!

— Так що-ж. Ви куркулі з Водяного. Знаю. А як куркулів обікрадено, то нічого добра в їх хватить...

— А нащо-ж міліція?

— Та ходім до начальника, що там з ним балакати" обізвався бородатий.

І вийшли. Біля комітету стояли підводи, коні дрімали. Знову заторохтів по селу віз.

Назад їхали хуторяни з начальником. Стали. Начальник увійшов, побудив міліціонерів. Грицько схилився на стіл, не вірив.

— ІДо, хіба справді їхати, це-ж куркулі?

— їхати! Треба ловити бандитів!

— Хіба є такий закон?—

— Приказ і не розговарювать!

Задзвеніли ґвинтовки Два міліціонери поїхали з хуторянами. їхав і Грицько.

— Ви, сукини сини, підкупили начальника. Де такий закон, щоб обороняти куркулів?.,

Другий засунув затвор.

— Нічого не зробиш. Говорить, бандити.

Хазяї сіли на коней, а инші хуторяни повернули назад. їхали шагом. З села звернули вліворуч.

— От-туди поїхали вони, бо через тік.

— Так ви-ж могорич ставте.

— Та вже-ж! Почухали потилиці.

Ніч степова замертвіла, засиніла: Жита кругом.

По дорозі замирав пил як і степ. І серед степу людські голоси були ТИХІ й боязькі.

А Грицько кусав губу.

— Хитрі гади!—Потім побачив дробовики у хуторян.—А оружіе чого, хіба можна?

— Дробовики маєм право. І не балакали.

— Це хлопці: Федось, Степан,—думав Грицько— і чорти їх потаскали... А тепер арештовуй.

— А що, якби вас тут той,—звернувся він до хуторян.

Бородатий розгладив уса, подивився на синів і спокійно промовив:

— Не питай, нас більше, та й подужали-б... Ну, що буде, то буде—наганяти!

Грицько вдарив коня. Понеслися, перепливаючи, сині лани. Впереді виднілися дві точки.

Грицько кричав:

— Стій!— і вибухнув у повітря.

Коні важко дихали і ще важче одбивали пил. Передні були вже зовсім близько, хуторяни направили дробовики і ще раз крикнули:

— Стійі

Клацали підкови, пил улігся. Передні приставали, потім зовсім стали.

Перебалакувались між себе. Степан хитнув головою й зліз.

— Один чорт, влопалися... Аби хоч менш їх!— теж стали.

Грицько забрав "нагана". Федось мовчав, а хуторяни забрали коней та гладили гриви,

Степан та Федось злізли з коней. Пішли. Повернули й мовчки поїхали. Грицько придивився.

— Хлопці! Чого мовчите? Не поїхав, якби не начальник, підкупили, мабуть, оці...

Хазяї єхидно засміялися, а Федось підняв голову.

— Я і на суді скажу, що буржуїв бив! 1 все... А як вернуся, то побачимо. А начальник буржуйський попихач!

Була тиха степова ніч, мріяли сині лани, нічні кажани перелітали по-над дорогою.

А згори дивився на цих людей ері норогий молодик.