Темнота

Сторінка 9 з 142

Самчук Улас

— Так, так, хлопці! Бий їх! Вали! — Усі глянули у той бік. Там стояв опертий на милиці дебелий дід. Догоряюче, червоне сяйво заливало його своєю гострою фарбою. Кандор. Усі здивовані. Мишко встав. Дід підступив ближче. — Втомився, хлопче, — промовив він до Мишка. — Попрацював. Вдоволений. П'ятдесят років дядько твій дурний будував, а ти ось впорався за півдня, ха-ха-ха!

— То що тут, підкуркульнику поганий, розкрякався? — підступив до нього Мишко. — Хоч, щоб і тебе в огонь? Кажи, де Морози!

— Морози, питаєш? — казав спокійно і показував у небо Кандор. — Он! З димом. Не бачиш? Тепер ти доп'яв свого… Радій! Ха-ха-ха!

— Та що він! Та як? Гу-гу-гу! — загула юрба.

— А все таки, братця, як не кажи, не по Леніну діло робимо. Зачем дерево невинне тяти, — заспівав високий фальцет Макара Носа.

— Як кажеш, Носе, не по Леніну, — озвався знов голос Кандора. — Саме по Леніну… Мишко і Ленін тут разом…

— Ти но там, старий, придержуй губу, а то ми й тебе пошлемо за Морозами, — озвався Масляк.

— А так! За Морозами з ним! В огонь! Чортів підкуркульник! — загула юрба.

— А — киньте! — закричав Мишко. — Досить з ним! Діло зроблене! Додому! — і він повернувся йти, йому було, видно, не легко, рука почала кривавитися, двоє комсомольців підтримували його, один ніс його рушницю… За ним рушили й інші.

У пітьмі вечора, на тлі заграви заходу, під зорями, що з'являлися на всіх місцях широкого простору, ті люди здавалися гуртом вовків, що ось вирвались із свого лісу, наситились і побігли підтюпцем назад у хащі. Сильно несло згаром, дим усе ще клубами стелився порубом колишнього саду, а старий Кандор, підбарвлений сяйвом пожарища, стояв підпертий своїми милицями і проводив поглядом зникаючі тіні, прислухався до гомону, що все втихав і втихав, аж поки не втих зовсім, а тоді повернувся до сходу сонця і почав голосно проказувати: "Помилуй мене, Боже, по великому милосердю Твоєму…" І так проказуючи, пошкандибав довкола пожарища, інколи зупинявся, оглядався на всі боки, ніби хотів когось тут побачити, а в одному місці, відклав милиці, поволі й обережно став на коліна, перехрестився і між псальмою промовив:

— Мир праху твоєму, чесний трудолюбче! Дивився на небо, просто в надмірний простір над собою. Яке велике небо! І все довкруги! І старий підносить душу свою разом з поглядом очей, а уста щось мимрять невиразне.

І він не був здивований, коли, вернувшись до своєї хижки, несподівано застав Івана Мороза, що сидів на лаві біля столу і спокійно розмовляв з Маланкою.

— Ну, от, Іване, — проговорив старий, відставляючи милиці і за чимсь лапаючи рукою на полиці… — Боже діло! Чи ж думали коли, що таке побачать наші очі, — мимрив він.

— А де ж батько? — запитав Іван.

Старий нічого не відповів, лише розгорнув книгу, що дістав з полиці, і сказав:

— Помолимось за його душу…

— Ні. Чекайте! Як же все це сталося? — питав Іван.

— Сам знаєш, як сталося, — відповів старий.

— Та кажіть толком, — нетерпеливиться Іван.

— Толком? Іване! Що ти, що ти! Як толком? Де тут толк? Сину! Та я… Та я… Та я… Слів нема, сину, а ти толком. У землю йдемо! У землю! Через огонь… А як сталося — так і не скажу… Не знаю! Не бачив!

— Батька не бачили? — гостро питає далі Іван.

— Сьогодні ще бачив. Рано. Вийшов, було, на двір, сонце так гріє, а вони, бачу, також вийшли… Гарна, кажуть, Кандоре, весна збирається. Та, кажу, гарна то гарна, а кому з того втіха. Як, кажуть, кому? Людям. Хе, кажуть: люди жили, люди живуть і люди житимуть… Отак погуторили, погуторили, вони пішли до себе, я до себе, а десь так за годину-дві і почалось. Я плів оту-о колиску, Маланка сиділа отам, де і тепер… І враз вона забелькотіла, глянув на неї, а по її лиці тіні забігали…

— Хто ж міг це зробити? Батько? — запитав знов Іван.

— О, ні! О, ні! Свят, свят, свят! — майже злякався старий… — Ніяк, ніяк!

— Ну, а хто ж? — нервово питав Іван.

— Господь святий знає! — розвів старий руками. — От не скажу! Бо не знаю… Бо не бачив…

— Знаєте що, Кандоре! — промовив спокійніше Іван. — Тут заноситься на погане діло. Раджу вам іти звідсіль.

— Куди? — швидко відповів Кандор.

— Маю для вас місце.

— Ні! — казав старий спокійно і похитав головою. — Не піду.

— Вас уб'ють, — сказав Іван рішуче. Старий лише махнув нетерпляче рукою і розгорнув книгу.

Іван не мав ані часу, ані бажання молитися. По ньому було видно, що він у стані людини, що для неї слова, навіть ті надхненніші, тратять силу. Але він перечекав терпеливо і вислухав усі псальми, що ними супроводжував Кандор душу "раба Божого Григора" у ту її найдальшу дорогу, куди всі відходять і звідки ніхто не вертається. І щойно після того Іван пішов.

До Лоханських прибув серед ночі і то через чорний хід… Ніхто з них не спав, світилась мала лямпка, Мар'яна сиділа біля ліжка Вірочки. Коли Іван увійшов, вона схопилася і пошепки промовила: — Іване! За тобою приходили! Не гай часу! Тікай!

— Що з нею? — кинувся він до Вірочки.

— О, Боже! Нічого. Простуда. Пройде! Не гайся, Іване! — і уста її затремтіли. Доктор і Марія Олександрівна також наглили. — Отут маєш клуночок. Білизна, харчі! — казала Марія Олександрівна. Іван нічого не чує, він стоїть біля ліжечка дитини, вдивляється в її ледве помітне личко, вслухається в її майже нечуйне дихання. У коридорі виразно почулись чиїсь кроки, відчинились і зачинились вихідні двері…

— Іване, йди! — майже в один голос заговорили всі, а Марія Олександрівна втискала в Іванові руки пакуночок і благально шептала:

— Йди! Сину! Йди! Покинь усе! — А руки її дрижали, уста ворушилися, сльози текли по її зморщеному обличчі.

Іван поволі, ніби двигаючи величезний тягар, звівся на весь свій зріст, якось непритомно глянув на всіх, ніби він не розумів, чого від нього хочуть. Запанувала хвилинка тиші, і раптом Мар'яна вибухла на весь голос риданням, кинулась на груди Іванові:

— О, Боже! Чи ти нас чуєш?

А Іван, хапаючи повітря, ніби він задихався, пригорнув Мар'яну і низьким глухим голосом промимрив:

— Я вже йду! Я вже йду! Бувайте здорові! — і ковтаючи сухим горлом, схопив машинально клуночок і мовчки, навшпиньки пішов до виходу. Мар'яна провела його до дверей, сама зачинила їх, верталась похитуючись, ніби п'яна, з усієї сили трималась, щоб не впасти.