І щойно тут Іван отямився цілком. Чималий простір, сімнадцять людей, Іван вісімнадцятий. Усі свіжі. Ходять, стоять, сидять. Ні ліжок, ні стола, ні стільців. Лише параша і попід стінами та на вікнах посуд.
Іван розглядається, не знає, де дітися, руки за спиною, уста затиснуті, очі люті. Він нікого ні про що не питає, його також не питають. Більшість із присутніх — селяни, решта інтеліґенти і, мабуть, вищого рівня — інженери, професори, урядовці. Той он з високим чолом і довгим волоссям скидається на поета. Усіх, видно, схопили несподівано, нагло. На обличчях здивування, турбота, переляк.
Скоро прийшов обід. Подавали через вічко у дверях. Кожний подавав свою якусь посудину, йому наливали якоїсь юшки червоного кольору й подавали назад. Іван не мав своєї посудини, він взагалі не має ніяких речей, йому щось дали, і він дістав свою порцію, їли стоячи, сидячи, навшпиньках попід стінами. Іван обдумував своє становище. Перш за все, що там, дома? Що з його родиною? Яким ударом мусить це для них бути. І що з ними зроблять? І як радгосп? Та ж без нього все там піде врозтіч. Велике господарство. І нарешті він сам. Значить, знову почалось. Значить, він знову шпигун, саботажник, бандит. Значить, все спочатку.
Але на цей раз він не має наміру боронитися. Немає сенсу. Доказувати, що ти не верблюд? І віддавати за це ребра, зуби, життя? Ні. Він уже ці штучки знає. Підписує все, що б не жадали. Усе і так наперед передрішене. Йому лиш шкода тих там його товаришів. Ті ще свіжі і будуть "боронитися". Он той лобатий, присадкуватий. У нього такі чудов! м'язи, міцні легені і білі зуби. Але він весь щирий і певен своєї невинности. І він напевно пожертвує і м'язами, і легенями за святу правду. Селяни, ті просто підуть, заціплять зуби і не скажуть ні слова. З них зроблять гівно, і пошлють в такому вигляді будувати соціялізм за полярним кругом. Інженери, здається, будуть гнучкішими, професори будуть "колотися" без слова.
До вечора привели ще трьох шпигунів. У камері тісно. Полягали, де хто міг. Іван приліг просто на помості і заснув міцно. Пробудження було ще одним ударом.
З ранку другого дня почали "колоти". Робили швидко й рішуче. Хто опирався, того били і вкидали назад до камери у вигляді невиразної маси тіла. Селян вкидали непритомними. Вони лежали купами, підтікали кров'ю і навіть не стогнали. Професори молилися, інженери лаялись, священики плакали. Іван понуро чекав своєї черги, мовчав, мов камінь.
На п'ятий день у камері було вже п'ятдесят. Потовчені лежали купами на помості в калюжах липкої темно-червоної рідини. Задихалися, було душно, бракло повітря, просили води. Цього ж п'ятого дня настав час Іванів. Його викликали, як водиться, на "М", устав і пішов мовчазно довгим, німим коридором. У кімнаті слідчого тиша. Слідчий сидить за столом. Звелів сісти й Іванові. Іван сідає. Не так, не так! На краєчку. Іван сідає на краєчку. Прізвище? Ім'я? По батькові? Рік? Місце? Те саме. Знані речі. Іван сидить на своєму краєчку, вилонює сухо, мов автомат, слова, вдивляється у слідчого. І пізнає. Рокита! Два роки не бачив того сотворіння, і вже не впізнати. Червоний. Прищі. Очі вип'ялись. Білки налились червоним. Щось від жаби, від свині, від скаженого собаки. І рознесло — біфштекс, ковбаса — підгнила, шкідлива, отруйна.
— Ну, Мороз, — зовсім незацікавлено, байдуже промовив Рокита. — Що? Знов? Кепсько! Знаєте, в чому вас обвинувачують?
— Ясно, — буркнув так само незацікавлено Іван.
— Ні чорта не ясно! Ми зробимо ясно!
— А чому ж не ясно?
— Бо ти… бандит! Шпигун! І негайно признавайся! На цей раз не буде ніяких пілюль!
— На кий чорт те моє признання. Пишіть, що там треба і баста!
Іван чекав вибуху, але такого не наступило.
— Дааа! — протягнув Рокита. Йому, видно, смертельно скучно, в голові, видно, туман непроглядний. — Треба признання, гражданин Мороз, — тягнув він, мов би хотів на останньому слові заснути. — Треба. А то скажуть, без признання… Невинних, мовляв… Історія ж! Так що? Признаєтесь?
— Пишіть без того, — каже Іван.
— Ох, мені з вами… Ну, признаєтесь, чи що?
— Ну, що ж тут признаватись? Ви ж усе і так знаєте! Пишіть, кажу! Що хочете! Підпишу!
Рокита мовчить. Мовчазно потиснув дзвінок на столі. Коротка, стихійна, холодна перерва. Що буде? Може уведуть Мар'яну? Андрія? Сопрона? Цікаво що буде.
Відчинилися двері, увійшло три слоноподібні постаті з револьверами і двоє інших, слабшого вигляду, сотворінь. Один із цих останніх — сивастий дідок з добрячим виглядом, переляканими очима, мабуть народній учитель. Другий хрусткий, блідий, з великими очима, юнак.
Увійшли і біля порога зупинилися. Слабші поруч спереду, сильніші рядочком ззаду. Хвилина мовчанки. Рокита дивиться з-під лоба на Івана, його нижня губа звисає, корчиться. Іван напружено думає: і що ж це має значити?
— Так, кажете, ясно? — поволі, байдуже тягне Рокита.
Іван дивиться на всіх і мовчить. Ні, тут щось не ясно. Вони у тих своїх вигадках невичерпальні. Тут, мабуть, треба щось казати, але що, але як? Це, мабуть, якісь свідки, що будуть проти нього свідчити. Він безрадний, він губиться, він шукає якихсь слів. Зловіща перерва.
— Начинай, — байдуже каже Рокита і дивиться на Івана. І в ту ж мить дідок з дитячим обличчям опинився на підлозі, а троє велетнів товклися чобітьми по його ногах, руках, грудях, голові.
— Ой! Завіщо? — встиг ще викрикнути дідок і одразу замовк. Іван захитався, хильнувся вбік, хотів наче зірватися, кинутися на Рокиту, той мацнув за револьвер, дідок лежав непорушно на помості, з його носа і сивих вусів стікала кров. Юнак, що стояв побіч, несподівано шелеснув на поміст непритомним. Іван, крижано холодний, сидів німо. Рокита напружено за ним слідкував.
— Ясно? — знов промовив згодом. Іван мовчить далі. — Видно тепер не все ясно, — каже Рокита. — Після он того, — вказав він на поміст, — ти будеш третій. Ну?
Іван мовчить.
Рокита кивнув на велетнів.
— Стоп! — каже Іван. — Давай, що там маєш… Признаюсь!
— Ну, от, — каже Рокита. — Так би одразу. — Забрать! — крикнув на велетнів.
Один з них узяв за ногу дідка і потяг у коридор, інших двоє забрали хлопця. При дверях на помості залишилась калюжа, гостре світло електрики відбивалось від неї рубіновим сяйвом.