Іван швидко, гостро, якось болісно глянув на Петрова, ніби хотів його зупинити. Надто щось нечуване чують його вуха.
— Розумію. Дивуєтесь. Пригадуєте, мабуть, того ідіота за тим дубовим графським столом… Пам'ятаю! Весь той день, як живий пам'ятаю! І не можу ніяк збагнути, як це так, що і розумних дур пойме, коли начитаються стільки нісенітниць. Таких феноменальних, казуїстичних апостолів, як це нам підсунула наша доба, треба пошукати… Тепер, коли це читаєш, рве з тебе люттю, я задихаюсь, коли бачу скрізь ті вічно тиснені золотом томи глупоти, в той час, коли нема на чому написати звичайного листа і, повірте, я б цілував кожний палець тієї руки, що відстрілила мені цю руку. Так. Це ваша сестра зробила. Як захищались вони, ті чесні люди від зграї гіперсволоти, що до них чогось чіплялася!
Іван не знаходив ніяких слів на цю зливу сповіді. Такі слова і з таких уст. І в такий час. І в такому місці… Ні, ні. Йому воно не пройде так задурно. І він, мабуть, вже рішений. Зрештою, вже тоді у в'язниці, він поводив себе зовсім не як слідчий…
— А те, що ви там у нас пережили… Всі ті Рокити… Вибачте за них, як що можете… Зрештою, не те слово. Як тут вибачати? Було б навіть глупо щось тут вибачати… Хочу лишень ось що сказати: те, що ви пережили — ніщо в порівнянні з тим, що переживають вони. Стул? Нісенітниця! Жарт! Вони не стул… Вони не знають дня. Світла для них нема. Люди тьми, ночі, мук, божевільних криків. Підземелля. Кроти!
І от ще що. Пам'ятаєте, може, Софія Андріївна Толстая? Жінка Льва Толстого? Що звала прихильників свого чоловіка "темними"? Як вам це подобається? Толстой і темні! А всілякі ті інші… Разночинці! Базарови! Проповідь! Нігілізм! Бєлінський! "Самоє смрадноє явлєніє руской жізні"… Не повірите! Це казав Федір Михайлович Достоєвський. Так це він. "Бєлінскій і вся ета сволоч!" Це ж його слова. Вам може не віриться, бо Бєлінскій у нас бог. Більшовицький бог. І по заслузі! Але я ніколи не забуду нашого чудового Гоголя. Про того дядю Мітяя і дядю Міняя. То ж геніяльно! Про тих двох руских мужичків, що розводили два вози… Тож це епохально! У двох словах і така ясність. Толстой і дядя Мітяй. Ленін і дядя Міняй. Це може… Скажете… Блюзнірство? Але я клянусь! Я клянусь! Я не чув! Я не знаю більшої правди, як ця!
А тому, що Шустер, що Рокита… Пішаки. Глупі пішаки, що їх заставили загрібати чужий жар. І вони загрібають, і не можуть зупинитися, не їх сили справа. Машина крутиться, повзе, чавить. І нема спасіння. Кажу вам Іване Григоровичу, що між тими, які вам відбивали печінки, багато таких, що готові помінятися з вами. Скільки з них вивозять до жовтих домів… А скільки ночами в підземеллях — кулею в потилицю… І нема назад! Нема! А ви, Іване Григоровичу… Що ви не послухали і не пішли на ту заграницю — мудрець! Багато їдуть, мало вертаються… Це також смерть. За життя. Це гниття на корені. Той ваш граф штука мудра, але блазень, і йому не вигорить. Вліз у більшовицьке болото, будучи графом, і ставить на інтелект, їм всі ті інтелекти — чхать! На всіх і все! На мудрість, і глупоту! У них нема вартостей. Більшовики!
Іван мовчить, твердо мовчить. Земля, небо, вітер… І сонце ллє свій жар, і жайворонки. Замовчи, ти! — хоче він крикнути тому Петрову. — Яке мені до вас, божевільних, діло! І я вам не вірю! Петров сам, здається, вичув настрій свого товариша, але він насолоджується метаморфозою, далекими днями, настроями, переконаннями. І видається йому, що Іван є далі Іван, як тоді, як тепер, а він, Петров, мов риба на гарячій блясі… І так вона вся та твоя революція!
На щастя поле кінчається, сонце над заходом, машина чекає. У райуправі все місцеве начальство — метушня, наструнченість, запобігливі усмішки, збаранілі очі. Петров представляє Мороза. А, вони знають, як не знати! Мороз! Тепер він не Мороз, а новий директор радгоспу. У їдальні чекає вечеря, стопка. Промови. Новий директор не бере слова, досить того, що ті наговорили. Петров квапиться і під смеркання вони з Морозом залишили Мошни.
Усі ці дні видаються Іванові справді дивними. Не реальна реальність. Дома, між своїми… І та сповідь… І Вірочка, що щебече… І те все минуле. І майбутнє… Дивно, дивно, дуже дивно! Якась катастрофа, ним підкидає, кидає сюди, кидає туди, крає, шарпає. Землетрус!
Але Іван намагається опритомніти, зрозуміти і усвідомити дійсність. Врости в неї і повірити. Він вже другого ранку, як тільки зійшло сонце, збирається до Мошен. Це не близька путь, і він мусить іти пішки. І пішов.
Дув сухий східняк, земля швидко висихала, у лісі барвіло рястом, пташки щебетали, пахло соками. Одразу вдався до радгоспу. У долині, на просторому місці, в неладі стояло кілька півруїн, колишніх стаєнь, коровників, сажів, комор. На просторому подвір'ї починало висихати багно, змішане з соломою й кізяками. У безладді розкидане різне господарське знаряддя — водовозка без одного колеса, бочка з опалими обручами. Під обідраним дахом кілька поржавілих машин.
На халупці, видно, колишній батрацькій хаті, над дверима напис: "Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского". Старанно обмиті дощами стіни, забиті дошками вікна, полатаний, з ґонтів, дах. Назустріч Іванові вийшло двоє людей — бородатий, в кожушку і зимовій шапці дядько, і молодий, без шапки, у старій, ватяній куртці, хлопець. Враження, ніби вони спали і щойно пробудилися.
Іван назвав себе. Дядько в кожушку заявив, що він бригадир — Матвій Іванович Копистенко. Хлопець назвав себе завом культпропу на ім'я Кулябко. Зайшли до халупчини. Темнота, пахне цвіллю, посередині великий стіл, на столі рахівниця, кілька книг, каламар, перо. Коло столу довгі, збиті з дощок, лави. На стінах портрети — Маркса, Леніна, Сталіна. "Пролетарі всіх країн — єднайтеся!" по російськи і по українськи, і "Хлєб ґосударству, ібо ґосударство ти сам!".
— Де ваше рахівництво? — одразу запитав Іван.
— Тут, — відповів Матвій і вдарив широкою долонею по розкиданих книгах.
— Мушу переглянути, — каже Іван і забирає книги.
— Хочу лише зазначити, — заговорив Матвій, — що наше рахівництво довольно страдає. Не прислали бухгальтера, колишній директор сам вів його і стались неточності. Його за те і зняли.