Наприклад, люди на суботниках сніг відгортають, і там то там, ранніми-ранками і лежить "человек".
— Голод не свій брат, — казав один мудрий Андріїв сусід, міщанин Задерій на ім'я, що любив філософію. Його пізніше, здається, також забрали до інституту "благородних дєвіц", і там десь він залишився, — казали "шльопнули".
— І було б за що, — твердила Андрієва господиня, що страх не любить неправди.
— Ну, скажіть самі, господин студент. Ну, пусть я глупая женщина! Що дорожче: фунт соли чи жізнь человеческая? — Андрій нічого не міг відповісти, він направду не знає, у них саме не було ані пучки соли, а життя без того також зовсім прісне.
Виноградова Андрій також не зрікся. Мав ще в своїй корзині, десь дуже далеко від мишей і зору завидющого, трохи борошна пшеничного та трохи сала свинячого; на всякий випадок заховав. Тримав як міг "на чорний день", бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав "пайок", пробував "устроїтись" на кухні "Пролетарської комуни", що постала на місці ресторану "Огоньок", але там погнали.
— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — "в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко". Вислизнув просто з рук, навіть в черзі "добровольців" стояв, та, на щастя "розстройство желудка" дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні "Пролетарської Комуни" піймав, ковбаса, мовляв, "свєжая" прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому "до вєтру нужно", варта пропустила, бо трагедія була "на ліцо", а як пішов то вже й не вернувся…
Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут "отоплєніє нє дєйствуєт". Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев'ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.
Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву "симпатичного студента", яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.
Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з "буржуйкою" посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті "адскій холод", сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.
Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том "Психології рослин", на що шановний професор лише махнув рукою.
— "Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології", — відповів жалібним тоном.
— Дай вам, Бог, здоров'я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна "уравніловка". Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас "на бліни", тепер же масляна.
Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.
— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?
— Алеж чому? — дивується Лавр.
— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.
— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.
— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.
— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.
— От бачиш! Колись на вулиці "геть тиранів" кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.
Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з'їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.
— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.
— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.
— Що ж ти знаєш? — питає мати.
— Я знаю… Вас! — і вказала на Андрія. Андрій також засоромлений, він зрозумів, він мовчить. Решта присутніх нічого з того не розуміє. Галина Петрівна переходить на іншу тему.
— Все це, — казала вона, — пусте, не варте ламаного гроша. Тут от що: де це ви, молодий чоловіче, дістаєте оті скарби? — і вказала на порожні тарілки, але всі зрозуміли її. — І як це його так зробити, щоб і ми були втаємничені в це благородне діло?
Слово-по-слову і дійшли до початку.
— В такому разі знаєте що? — казала Галина Петрівна. — Кидайте ви ту вашу Матрону Степанівну і переходьте до нас.
— А дійсно, а дійсно, — заговорив професор.
— Еврика! — викликнув Лавр.
— Переходьте! — вирвалось у Рокітки.
— Маємо тут чулан, — продовжує Галина Петрівна. — Даруйте. Не чулан, а справжня кімната. Це так я звикла її звати. Платити не треба, маємо досить і своїх керенських, а до того нам все одно втиснуть якусь ґорилю… Отже переходьте, займайте, користайте, беріть нашого Лавра, тягніть його на село, на суботники — все одно… Згода?