Темнота

Сторінка 23 з 142

Самчук Улас

— Так, так! — казав Демідов. — Ви ще не вірите?

— Ні, — буркнув Іван. Потягнув носом, бо мав нежить і не мав хусточки.

— Росте, мовляв, рослилина — навіщо чіпати. Хай росте, — каже граф. — А тут і ріжуть, і в'яжуть, і нагинають… Хахли, хахли. Бджоли, соловейки… Ну, вас не легко потягнути на світ…

— Ніж табак курить, чи не краще конфет купить? — каже Іван. — Чи не краще такого якраз хахла та лишити в спокої… Та чи ви знаєте, що в доброму колгоспі він чуда сотворить, а там за тим кордоном з нього й посмітюхи сміятимуться.

— Ну, ну! — казав Демідов. Чорт зна, що за впертість! Де думаєте спати? Пропоную у мене. Лише не думайте більше мазати п'ят — доженуть і всиплять. — Демідов ставав сухим і помітно невдоволеним.

Іван пішов з Демідовим. І нова білизна, і ванна, і справжня, м'яка постіль. Після ночей на Байковому, це направду розкладало людину на частинки, мов стару зліплену посудину. Іван роздумував над усім, життя ставало перед ним, мов би перед умираючим, бачив різні картини минулого, важив їх і розцінював, намагався вгадати, чому саме в цій фазі його буття йому таке трапилось, які саме знаки Зодіяка діяли на його життьовий шлях, і куди все те імовірно заведе. Почувався заблуканим у якомусь фантастичному лісі, повному несусвітніх рослин і звірин. Що не крок — несподіванка, що не день — дивовижа. Ззаду і спереду, і з усіх інших боків. І думав над тим, чи згодитися на такі пропозиції, хоча вони були виразно божевільні, породжені божевільними і для божевільних. Іван мацав себе за чоло, за носа, за вуха, проводив пальцями по очах. Ні. Він все таки є, це не жарт і не примха, а голос Рикова звучав над ним, ніби голос духа з якоїсь неймовірної висоти: "Подумайте над цим — добре подумайте. Даємо вам нечувані шанси". Нечувані шанси, нечувані шанси, нечувані шанси! — відгукувалось все те луною в необмеженій порожнечі Іванової уяви.

Демідов його не займав, він навіть кудись поїхав. Іван був сам, зовсім сам, обминав знайомих, не пробував зустріти Василя, зрештою, той, здається, кудись, до іншої республіки, виїхав, його тут не було, а може й був, але не давав про себе нікому знати. Іван чекав, вперто чекав, аж гнувся до землі, страждав і напружувався і не раз пригадав собі сцену з Євангелії, коли Син Божий Христос заходив до того саду Гетсиманського і там з кривавим потом на чолі, благав свого Батька Небесного, щоб проніс мимо нього чашу, що Йому призначена. І Іван заходив інколи, в гарний до млости, весняний вечір до якогось саду з краєвидом на Дніпро і тут сам із собою і по-своєму з тим же кривавим потом молився без слів, без сліз, без думок, без батька небесного, без сили і без віри. О! Як порожньо було для нього в небі, як далеко місяць і зорі, як безнадійно на всій земній кулі.

Знайшов був у себе на столі новеньку книжечку і почав її читати. І в одному місці вичитав таке: (Говорить ніби робітник на якійсь нараді) "А відносно всіляких таких бувших буржуїв, куркулів там і прочої, звиніть за вираженіє, сволочі, то я б совєтував: не ничтожити їх до кінця. Усе то, товариші, товар і товар живой. Усе то руки та голови, товариші. І мають вони у нас діло робити, совєтську власть хай будують. Будували ж вони царську, хай будують і совєтську. Канали копати, тайгу рубать, закордон у шпиги… Там їм, сукиним синам, місце.

А начальник Сарапіон Костомаров, той самий, що куркульського роду, глянув на промовця тверезо і твердо:

— Ви, товаришу Тріско, від сьогодні на голову колгоспу імені Кагановича призначаєтесь. Понятно?

Товариш Тріска такого не чекав. Він відкрив рота, вирячив очі і промимрив:

— Ви, каже, товаришу, мене не поняли. Я…я…я… чоловік неграмотний, і до революції при графі нашому всього-на-всього за льокая состояв… Землі я, так сказать, не знаю, а та знанія требує від людини.

На це звівся в красноармійській шинелі, колишній політрук, начальник виконкому, товариш Зарудний.

— Це саботаж! — проговорив він, і його ластовинясте лице зблідло. Це саботаж! Чи прийшли ми сюди мітинґи строїти, чи діло робити? Товаришу Тріско! Ви забуваєтесь. Саме ви, колишній слуга, колишній льокай, бувше ніщо, повинен сьогодні життя очолювати. Тепер ти все. Мало крякати та цькувати. За діло! Неграмотний, неграмотний, а рота роззявляти по всяк час, грамотний? А "всьо мойо-твойо" — грамотний? Досить! Довольно! Правильно, товаришу Костомаров — керму їм у руки! Команду! Куркуль канали копать, інженер у шпиги, а власть совєтська має від того загинути? Ніколи! Товариш Тріска на ділі, на прикладі, на досвіді докаже, що він тепер все, що він не з клоччя суканий і свою справжню совєтську владу потрапить не лише губою робити. А не впорається — умій отвіт держати"!

І це пише Андрій Мороз? Так, це пише він, той самий, що в нього Іван не вірив. Іван читає з захопленням — кров його говорить, говорять його уста і розум. Сила в силу, душа в душу і ясність, і порядок, і речевість — так і хочеться тепер на ту пропозицію піти і бити по них силою свого великого веління. У роботу, у процес, змішати силу з силою і дати всьому темпи.

Але коли його запитали, чи надумався, не сказав нічого. Третього разу сказав — не годиться. Просився в колгосп. П'ятого, а було це в кінці серпня, тобто з ним дійсно обходились, мов з порцеляною, пару місяців, не видержала пружина, під будинок під'їхала чорна закрита машина, а було це о півночі, збудили Івана в його білій постелі, звеліли збиратись і повезли в невідомому напрямку.

VI

Отямився Іван Мороз у тюрподі київського обласного ҐПУ — колишня Катерининська, на Липках. Його камера номер 101 — чиста, невеличка, пристойні з матрацами ліжка — їх троє, столик, невеличке віконечко під стелею і троє зе-ка — інженер-технік дніпровської фльотилії Кубелко, років сорока, красень, не погано одягнений, інтеліґентного вигляду, і старша, з довгим сивим волоссям, людина — киянин Луговий, за фахом ковбасник. Івана вкинули сюди третім і забули. Дні і тижні. Ніяких викликів, ніяких допитів, ніяких ознак, чи ним хто цікавиться взагалі. Передумує й передумує. Жаліє, що не скористав з різних можливостей. Дивується, що так і не зміг нічого довідатися з Канева. Намагається вгадати, що з ним зроблять взагалі.