Темнота

Сторінка 2 з 142

Самчук Улас

І довівши це, і витерши на своєму чолі піт, професор перейшов до другої половини своєї промови.

— Товариші! — промовив він з виразом пророчої переконливости. — Саме цю мету і поставила перед собою наша велика жовтнева революція і саме тут насувається чергове питання: чи вона ту свою мету виконала? Щоб відповісти на це питання, я пригадав собі один анекдот. Відомий великий авантюрник Наполеон, після однієї кампанії в Італії, здається, 26 квітня 1796 року, говорив до своїх солдат таке: Солдати! Ви за п'ятнадцять днів мали шість перемог, захопили двадцять один прапор, п'ятдесят п'ять гармат, десять фортець, п'ятнадцять тисяч полонених, десять тисяч ранили або вбили, оволоділи найбільшою частиною П'ємонту… Але… Солдати! Ви не зробили нічого! Бо ви не докінчили свого діла! Це саме можна сказати і нам, товариші. Ми повалили царат, вирвали з корінням буржуазію і поміщицтво, розгромили контрреволюцію! Але, товариші, ми не зробили нічого, бо ми не докінчили свого діла. — Напруження доходить до свого верха. Падали слова епохального значення. Надійшов час повної розплати з минувшиною. Промовець вже не мимрить, а рубає, б'є, громить. — Ми, товариші, — казав він, — робили революцію не для того, щоб сьогодні наші панове непмани могли далі за нашими спинами набивати собі кишені, а різна куркульня далі експлуатувати бідний народ! Де, питаємо, комунізм, єдність пролетаріяту всього світу, панування працюючих? То ж, здається, якраз за це ми йшли на барикади, на вигнання, на смерть. Ленін сказав: час повного краху капіталізму і повного переходу до комунізму настати мусить, і він вже, товариші, настав! Партія своє слово вже сказала! Останній, п'ятнадцятий з'їзд ВКПб постановив: розгорнути всебічно підготовку для реалізації повної колективізації сільського господарства всіма силами нашої партії і нашої пролетарської держави. Що це, товариші, значить? А це значить, що непу кінець! Що велика епоха комунізму починається! Перед нами час твердої праці, але перед нами також час вільної праці, час щастя, миру і повного добробуту!

Слухачі від напруження німіють. Промовець широко розгортає плян роботи, подає рецепти, вказує на головні труднощі і дає вказівки, як ті труднощі перемагати. Могутнім ура партії, урядові, Сталіну закінчує промовець свою промову. Загальним зривом Інтернаціоналу кінчається нарада.

А згодом, геть згодом, морозною Сумською вулицею обережно, ніби воно везе якусь рідину, бігло мале, старомодне, фірми Форда, темного кольору, авто. Місто, непорушне, спокійне. Над ним втикана зорями височінь неба.

Авто фірми Форда підкотилося під високу, шестиповерхову будову з назвою "Інтернаціонал", що на площі Дзержинського, з нього випхався невеличкий чоловічок і пішов сходами вгору, лишаючи за собою лише плямку тіні. За деякий час чоловічок вже сидів у малій, довгастій кімнаті на білому залізному ліжку і обережно скидав із своїх ніг зашлапане взуття. Робив це механічно, байдуже, щось при тому мимрив, мружив очі. Показалися покоцюрблені ноги у жовтавих, вовняних з порваними носками, шкарпетках, виглянули пальці з необрізаними нігтями. Ще мить, ще кілька рухів, звуків, і чоловічок скромно лежить горілиць, прикритий шорстким, сірим, вояцьким покривалом. Іван Сергійович Круглов. Він відпочиває. Спить.

II

— Ти, Іване, скажу тобі откровенно, етіх вещей нє панімаєш. Ти можеш мені сказать — падлєц, сволоч, сукин син! Ето ти мені сказать можеш! Да! Но ти не можеш мені сказать, що я не ісполняю своїх законних обязаностей. Цього ти мені сказать не можеш! — І він круглим, цегляної барви, кулаком твердо стукнув по столу.

Сидів за столом, обіпершися грудьми, — лікоть вліво, лікоть вправо. На ньому шкуратянка, місцями витерта до живого, рукави гармонією, відлоги звоями. Сива смушева шапка над твердим, мастким чубом, міцний носик, плями вусиків і округле з ямкою підборіддя.

Мишко Калиниченко. Райком Ліпляви.

А побіч, на розхитаній табуретці, Іван Мороз — довгий, худий, ніс сокирою, сплюснута голова і купа розбитого конопляного волосся. Сонце, вітер і земля надали йому барви й запаху.

На кленовому непокритому столі кілька калюж молока, черепок сірої, грубої соли і зім'ятий, заношений, кисет з махоркою.

Хата простора, з низькою стелею, закурена. В кутку ліжко з віхтями соломи, біля одвірка вичовгана, піхотинська гвинтівка, на стіні зім'ятий без рамки, портрет Сталіна, приліплений тістом, мала гасова лямпочка… Двері до другої частини мешкання навстіж відчинені, і звідти несе смаженою соняшниковою олією.

Мишко позирає на Івана то гостро, то збентежено, то вибухово-сердито. Його округлі карі очі напружено тремтять.

— Можеш мене слухати, а можеш і не слухати, — бубняво викрикує він, і права його щока з помітним рубчиком шраму, здригається. — Твоя воля! Але я тобі, як брат, советую! Да! Советую! Для тебе одно місце в Савєцкому союзе: Сибір!

Останнє слово вирвалось у нього зі скреготом, щось в ньому кипіло, ліва його рука з напруженими, синіми жилами, простягнулась за кисетом. Куцими, шорсткими пальцями шарпком віддер кусник "Правди" і скрутив товсту цигарку.

— Крути! — випустив разом з димом Мишко і посунув кулаком кисета до Івана. Купа густого, сизого диму бахнула з його маленького рота і зупинилася над головою. Запахло терпким пригаром.

— Не вживаю, — відповів глухо і байдуже Іван, хоча хотів курити…

— Не вживаєш? — прижмурено глянув Мишко на Івана. — Від якого часу ти не вживаєш?

— Та вже давно, — буркнув Іван.

— Знаємо, знаємо! Не вживаєш. Що, мовляв, з таким. Ге?

— Та я просто не вживаю і все, — відгризнувся Іван.

— Просто! А ось не просто! Знаємо вашого брата!

— Ти, Мишко, злий! А чого?

Очі під лобом Мишка знов зашарпались… Він хвилинку поміркував, механічно здмухнув попіл цигарки і простогнав:

— Дааа! Дивуюсь. А ще й образовании… — Зробив маленьку перерву і зненацька, нагнувшись сильно через стіл, вибухнув: — Чого тут чапиш? Га? Спрашую? Усі такі, як ти давно вже там! — і він кивнув неозначено вбік головою. — Чи може брешу? — викрикнув він ще гостріше і враз запхав рота цигаркою.

Іван сидів мовчазно, здавалось, навіть не сидів, а застигло, задерев'яніло тримався в повітрі. І нічого того не слухав, і нічого не чув. Після останніх Мишкових слів він лише повернув голову і глянув байдуже у вікно. Воно було темне, патьоки дощу поорали його мокрі, чорні шибки.