Людмила знайшла його і тут засипала питаннями, бо знала, що із усіх людей, що знаходяться на цій території, тільки він один матиме силу сказати те, що зобов'язує його сказати його сумління.
— Чому, — питала вона, — ви, перейнялися справами країни і дійшли аж сюди?
— Забагато питаєте одним реченням — відповів їй спокійно Петров, що саме варив на саморобній пічці чай. — Але коли хочете чути мою відповідь — скажу: люблю Правду!
— Гадаєте, що дорога до правди така аж надто крута? — знов питання.
— На жаль так, — відповів байдуже Петров. — А до деяких правд взагалі нема доріг, — додав він.
— А чи ви, товаришу, завжди були про це тієї ж думки? — запитала знов Людмила.
— Я довгий час взагалі не мав своєї думки, — відповів він. — Я брав чужі думки і намагався втілювати їх у життя.
— І, видно, це вас не вдовольнило.
— Ні. Бо жити чужими думками можна лиш тоді, коли можеш їх усправедливити своїми власними. Це те саме, що коли ви живе деревце пересадите на мертвий ґрунт, воно і само засохне.
— Що вплинуло на появу у вас подібних думок?
— Мої очі. Вуха. Сумління. Нарешті логіка.
— Що вплинуло на зміну ваших поглядів на вчення, яке ви свого часу ісповідували?
— Його жадоба крови. І крови невинних. Що воно може жити лише із злочинів. Що воно кормиться лише трупами… І то людськими…
— І ще одно, — казала Людмила, — що мене цікавить: з яких причин вас заслано сюди за "буржуазний націоналізм" і то… український?
Петров відповів одразу:
— 3 нормальних причин. Я переконався, що я йшов проти інтересів і правди тієї землі і того народу, що дав мені життя.
— Як це треба розуміти?
— Дуже просто. Росіяни поневолили українців. І все їм заборонили. Включно до їх мови. І експлуатують їх… І то абсолютно. За совєтської влади та експлуатація дійшла до абсолютного.
— Як знов це розуміти? — запитала направду здивована Людмила.
— Також дуже просто, — відповів тим же спокійним тоном Петров. — Дозволено мову по формі, але заборонено по суті. Дитина Києва чи Харкова може "вчитися по-українськи", але не може говорити тією мовою дома й на вулиці. Ті ж, що цієї заборони не зрозуміють, рано чи пізно стануть "буржуазними націоналістами"… І дійдуть ось сюди. Я був слідчим цих справ і знаю їх в самому корені. Через мої руки пройшло таких, що не зрозуміли, мільйони. Щождо експлуатації… За царя український селянин мав право бодай жити з тих решток, що йому лишала Росія. За совєтської влади українському селянинові не лишили й решток. Йому за його працю лишають якраз стільки, як це лишили б корові, яку доять, або бджолі, у якої забирають мед. Більше нічого. І я вас питаю: яким таким правом один народ дозволяє собі знущатися над іншим? Яким таким, товаришко, правом?
Людмила більше не питала, почула все, що почути хотіла і зрозуміла все, що зрозуміти потребувала. Але вона знала, що в цілому Совєтському союзі нема місця людині з подібними думками. Ці думки у цьому просторі заборонені. Їх не сміє бути. І коли Людмила ними заразилася, вона несподівано відчула і зрозуміла причину, чому саме в Совєтському союзі неможливі рішення проблем. Проблем безліч, вони тиснуть, вони вимагають рішення, але їх "не сміє бути" і тому їх не рішають. Вони лишаються нерішеними десь там внутрі істоти, вони загниваються, вони стають отруйними. "Нєт, нє било і бить нє можєт!"…
Це страшно! Така країна приречена на вічне кривавлення. Люди відмовляються себе лікувати.
Але де ж має дітися з цими своїми думками сама Людмила? Вона зрозуміла, що їй тут нема місця. Мільйони людей, а ні одної Людини. Маса. Мільйони істот зцементовані несвідомістю. З вождем на чолі, якого вони потребують, але якого ненавидять… І за яким вони не підуть… Але також не зможуть від нього відірватися. Маси!
Від цієї свідомости Людмила почула себе, ніби замороженою у льоду. Вона вся насторожилась. Виникло питання, куди далі? Почала їздити по Совєтському союзі. До Москви, до Ленінграду… То знов до Одеси, до Тбілісі. Чогось настирливо шукала… Мала ряд зустрічей, хотіла щось казати… Думала про закордон, але чомусь вернулася знову до Москви. І нічого ніде, ані не сказала, ані не довідалась. Усі, з ким не зустрічалася, були такими ж замкнутими, як і всі, як і все.
Особливо хотіла побачитись з Андрієм Морозом. Їй здавалось, що один його погляд дасть їй силу перенести цей стан, але краще було б їй не бачитись із ним. Якось вдалось піймати його у новому готелі "Москва", застала його несподівано, на щастя, самого, дуже стурбованого, сильно змарнілого… Ледве відповів на її привітання, був неприступний, мов скеля, все кудись спішив.
— Не маєш причин мене боятися, — казала Людмила страшенно вражена, надзвичайно збентежена.
— Я й не боюся, — відповів він так, ніби ніколи не був з нею знайомий.
— Я хотіла переговорити з тобою…
— Нема про що говорити! — різко перебив він її. — І я не маю часу! До побачення!
— Негідник! — вирвалось у Людмили, і уста її дрижали.
— Так! Негідник! І прошу мене залишити!
І вона його залишила, хотіла брязнути дверима, але двері були затяжкі. Вибігла з дверей, ніби побита. Андрій же одразу взяв трубку телефону і сповістив Федорова, що у нього тільки що була Людмила Ворман, домагалася з ним розмови, але він її не вислухав і попросив відійти. Федоров лише відповів:
— Добре! — і положив трубку.
До Чіб'ю Людмила більше не вернулася. В кінці лютого прийшла нагла вість, що К. Вормана знято. Вість, що потрясла усім ГУЛАГом, бож Ворман вважався всесильним і недоторкальним. Мороза також покликано до Москви, але в кабінеті Вормана він застав велетенську фіґуру з округлим, віспуватим, білобровим обличчям.
— Я Муратов, — назвала себе фіґура. — Прошу сідати. У нас тут зайшли деякі зміни, ви, очевидно, поінформовані, знято Вормана. Він належав до ворожої групи троцкістів, що брала участь в убивстві Кірова. Багато його співробітників пішло з ним, але ви лишаєтесь — така воля Сталіна.
— А де ділась…
— Людмила Ворман? — перебив Мороза Муратов. — Вона також затримана… — Розмова коротка. Формальна. Мороз скоро відходить.
Але не встиг він опинитися в готелі, як йому подали телефонограму: його хоче бачити товариш Ягода. Мороз їде до Ягоди. Той зустрів його із загадковою усмішкою, подав руку, запропонував сідати, закурювати.