— А тепер погойдати! — крикнув Іван.
— Під стелю його! — вихопився Сопрон.
Всі зриваються, і товстий Петро летить кілька разів у простір. Наталка допомагає братам, Людмила до сліз регоче. А Сопрон заздрить славі Петра, і враз і його зірвало.
— Ану, братця, послухай:
Сжіґаємий пламєнной страстю —
Мєчтатєль, тварєц і тіран,
Іґрая безбрєжною властю
Царіл на Русі Іван.
Он крєпкім слілся поцелуєм
С тобой, пролівающей кров…
Табой он бил п'яно волнуєм,
Поґасал й зажіґался вновь.
Он смєртних покоя нє вєдал,
Знал сладость і прєлєсті мук
І жертвам тєрзаємим кідал
Атрєзи їх собствених рук,
Чтоб мьортвих трєвожіть — сінодік,
Кровавая память вєла,
Стрємя єво вєчно к свабоде,
I в рабствє вєчно дєржа.
А просто: он бил нєврастєнік!
Одін із душевно бальних!
В бєзпутной ґлуші дєрєвєнєк,
Таітся немало такіх.
— Ах, ти, чорт! — крикнув Іван. — Це ти про кого?
— Був колись Іван Грозний! А ти всього навсього Мороз, — відповів Сопрон.
— О, ні! І ми мали свого Івана, — каже Петро.
— Той, що з Петром мірявся? — каже Сопрон.
— Залий його, Іване, він горить! — кричить Петро.
— Він лиш тліє, хай диявол розгоряється, — реве Іван. Всі знов регочуть.
— Ризика боїшся? Не герой з тебе, брате Морозе!
— Відколи це Морози про таку банальність, як геройство, заговорили? Героєм може кожний урка бути, а от родись малоросом і стань героєм!
— Гніть, гніть, братця! — кричить Сопрон. — Гніть її матушку і сідайте на карк. Має ж право наша відьма проїхатись на тій шкурі. Не кажу тут про око людське, а з душі, думка моя згустком крови в мозку застряла — проклинаю і корюсь, але так корюсь, що пекло з того регоче — ха-ха-ха!
— Ех, ти! А ось моя кобила десять років самих вождів вивозить, недавно трапилось — намалював його, заплющивши очі, двадцять п'ятий раз малював, мазав квачем, і знаєш, що дістав: орден! Ха-ха-ха! — За ним пішов Сопрон, за Сопроном Іван.
— Браво, браво, Морози! — гукає Людмила.
— Це все Петро! — кричить Іван.
— Це він! Це він! — підхоплює Сопрон.
— Це він! — вирвалось у Наталки.
— Ну, що ж ви вчепилися до найхудішої свині, — жалісно пищить Петро. — Шкода, що Андрія нема, той би вам сказав!
— "Ой, не кажіте ви про нього", — заспівав хрипло Іван, а Людмила підхопила: "Ой, говоріте лиш о нім".
Іван підійшов щільно до Людмили, обняв її за стан, підняв чарку і каже:
— Ну, так хіба за нього?
— За нього! — схопила чарку Людмила і випила до дна. Очі її змаліли, вона кинулась Іванові на груди і враз щось нечуване: з її очей посипались сльози. Іван загорівся, притиснув її до грудей. Петро, Сопрон і Наталка з чарками в руках оточили їх підковою, співали "Ой, у полі вітер віє", а Людмила горнулась до Іванових грудей, зернисті сльози, мов порване перлове намисто, рясно сипались з її очей на його маніжку, а він лиш підняв високо свою чару і ламаним басом ревів, щоб усіх перекричати: "Чтоби нє било раздора мєжду вольнимі людьмі". Танцювали з музикою і без неї, танцювали всі, як хто хотів і як умів. І танцювала сама Людмила на перському килимі танець Морозів — страшний, небезпечний танець, у якому життя і смерть чергувалися із шаленою настирливістю.
У цей час з особливою люттю вдиралась до вікон хуґа, тайга надривно стогнала, гулом гула тьма півночі, а перед входом у буді із зброєю стояв вохрист. Його засипало снігом, його морив сон. Іноді до нього доривалися далекі вигуки, але він не міг розпізнати, звідки вони походять.
X
Пурга пуржила не день, не два, а тиждень, а коли прийшов її край, здавалось, її втято одним помахом меча. Велика біла, від краю до краю, тиша залягла у пітьмі дня, товстим, м'яким, білим хутром обложилась планета, ранніми ранками, ніби з-під води, виринали табори, все знов рухалось, грузло, виринало, гомоніло і жило.
Роз'їжджалися, чи скоріше, розліталися брати Морози, кожний своїм шляхом по широтах землі цієї. Прощались, міцно прощались, виливали ведмежі свої ніжності — ошубкані в шкури звірячі, взуті у валянки, обтяжені валізами, мішками. Виряжали кожного не з порожніми руками, Іван з Людмилою проводили братів до Котласу, а Людмила так провела Петра аж до Москви. З Котласу повернув Іван на Архангельськ.
В Архангельську велика нарада директорів трестів разом з начальниками ГУЛАГа. Критичне питання погонного палива. Щороку в цій ділянці прорив за проривом. Місце Мороза на цій нараді центральне. Транспорту! Транспорту! Вся північ порізана лініями доріг і рік, але все те лише на папері. На ділі, ні доріг, ні проходу, а ріки заморожені, замулені.
Читають довгі доповіді, складають мудрі пляни, прокладають нові канали, нові залізничні магістралі… Сиплються цифри, цифри, цифри. Мороз сидить понуро, широка спина оперта на стілець, слухає, думає. І ввижається йому: Воркута. Двісті тисяч тонн вугілля. Їх криє сніг, вони самі від себе загоряються, їх треба рушити, їх треба вивезти. Ухта. Десятки тисяч тонн нафти. Тут теорія — там дійсність, тут слова — там діло. Залізниця Котлас-Воркута гарно виглядає на папері, але Мороз бачить її в стихії, в багні, у тайзі. І все те чекає його, Мороза.
Директор Печорського Водного транспорту Малахов у своїй доповіді стверджує сумний факт, що вивезти вугіль з Воркути майже неможливо. Одначе той сумний факт не сміє бути сумним фактом для Івана Мороза. Дарма, що одинокий шлях вивозу воркутського вугілля річка Уса несудоходна. Для Мороза це не факт, а лише дрібна прикрість. Він знає, що раз існує Воркута, раз там копають вугілля, значить мусять знайтися шляхи його вивозу. Горе лише тому, що вугілля почали видобувати перед тим, ніж прокласти туди дороги. Але це вже відома, звична доктрина совєтського плянування, і Мороз цим більше не дивується. Питання стоїть інакше і на нього треба відповідати. Майже всі погоджуються з висновками Малахова включно до самого Мороза, але, коли приходить його черга в дискусії, він каже:
— А все таки, товариші, Уса мусить бути судоходною.
— Байки, — Малахов.
— Двісті тисяч тонн вугілля, ніякі байки, товаришу Малахов, — веде своє Мороз.
— Хіба так, — каже Малахов, — але принципово…
— Мене, — перебиває його Мороз, — не цікавить ваша принциповість, а конкретне рішення… Значить ви відмовляєтесь вивезти те вугілля?