— Адже щось він та робить,— зауважив хтось.
— Мій явно не при своїх клепках,— проказав Сет.— Ви б краще поговорили з моєю матір'ю. Вона б вам розповіла. Старий...
"Ні, це не буде вбивством. Я просто зітру його з реального світу". Його палець опустився на клавішу.
— ...нічого не робив, крім...
Речення "МІЙ СИН — РОБЕРТ ХЕГСТРОМ" зникло з екрана. Одночасно із зеленими літерами на півслові урвався голос Сета. Запала мовчанка, тільки за вікном холодний листопадовий вітер похмурим виттям провіщав близькі морози. Вимкнувши процесор, Річард вийшов на подвір'я. Стоянка біля дому була порожня. За кермом старомодного, страхітливого вигляду автофургона, що возив ансамбль разом з апаратурою на нечасті виступи, звичайно сидів гітарист Норм Якийсь. Автофургон зник. Він, напевне, гасав по невідомих йому, Річарду, автострадах або стояв припаркований біля якоїсь жалюгідної закусочної. Десь там же був і той хлопець, Норм, і його дружок Дейві, на диво порожньоокий бас-гітарист ансамблю, на мочці вуха якого хилиталася англійська шпилька. Далеко був і барабанщик без передніх зубів. Всі вони існували десь-інде. Де завгодно — тільки не тут, бо зник Сет. Сет ніколи не жив у цьому домі.
Його було викреслено.
— В мене більш немає сина,— проказав пошепки Річард.
Скільки разів доводилося йому читати цю театральну фразу в другорядних романчиках? Сто? Двісті? І завжди він залишався байдужим. Але тепер у тих словах була правда. Чиста правда. Так, безперечно. Вітер завихрився біля ніг. Раптом, судомно схопивши повітря ротом, Річард зкоцюрбився від гострого болю в животі. Коли приступ минув, він почвалав до задніх дверей. У вітальні йому впала в око відсутність пацюкуватих тенісних туфель Сета, яких син мав аж чотири пари, але з жодною не хотів розлучитися. Підійшовши до сходів, Річард торкнувся поруччя рукою. В десятирічному віці — коли бажано хоч інколи замислюватися над власними вчинками, з чим, правда, не хотіла погодитися дружина, яка заборонила карати дитину,— Сет глибоко врізав у дерево свої ініціали. Річард промучився ціле літо, лагодячи понівечене місце. Він обробляв дерево наждаком, зашпаровував та полірував, однак туманні обриси тих літер були незнищенні. Зараз тієї позначки не було. На другому поверсі, в синовій кімнаті, панувала стерильна охайність знеособленого помешкання. Табличка з написом "Кімната для гостей" виявилася б тут цілком доречною. Найдовше Річард забарився у вітальні, з якої зникло павутиння дротів, мікрофони, підсилювачі та безладна купа деталей, яку Сет вічно збирався зробити магнітофоном. Однак синові завжди бракувало зосередженості та вправності його двоюрідного брата. У вітальні все мало відбиток особистості господині: химерні важкі меблі, оксамитові гобелени з приторно-солодкими сюжетами. На одному з них було зображено Останню Вечерю, на другому — оленя на тлі північного призахідного краєвиду. Як і нагорі, тут не залишилося жодної ознаки синового існування.
Річард почув шерех коліс — до дому під'їхала машина.
"Це Ліна,— подумав він, проймаючись панічним відчуттям власної провини.— Ліна повернулася з клубу. Що скаже вона, помітивши відсутність Сета?"
"Убивця!— уявлявся жінчин зойк.— Ти вбив мою дитину!"
Але насправді все було інакше.
— Я просто витер його,— прошепотів він і піднявся по сходах.
Ліна погладшала.
Вона вирушила грати в бінго, маючи 180 фунтів. Додому вона повернулася при всіх 300, а може, й більше, протиснувшись боком крізь отвір задніх дверей. Страхітливих розмірів поперек та стегна хвилями перекочувалися під поліестеровими брюками брудно-зеленого кольору. Шкіра її обличчя, яке мало жовтуватий колір ще три години тому, зараз була хворобливо блідою. В тому обличчі Річард бачив ознаки серйозного пошкодження печінки або ж зародження важкої серцевої хвороби. З-під важких повік Ліна обвела його своїм незмінно зневажливим поглядом. У пухкій руці вона тримала велетенського заморського індика, який ковзав і задубіло трусився від рухів у хрусткому целофановому кульку, немов жертва мудрованого самогубства.
— Чого ти очі вилупив?— процідила вона.
"Дивлюся на тебе, Ліно. Просто дивлюся. Отак ти і ввійшла у світ, де в тебе немає дитини, де тобі нікого любити, нехай навіть своєю нудотною любов'ю. Отак ти виглядаєш у світі, куди приходить все і звідки виходи закриті. Так, Ліно... На тебе я луплю очі. Саме на тебе".
— Роздивляюся цього велетенського птаха,— нарешті спромігся він,— бо вперше такого бачу.
— Прокинься йолопе, та краще допоможи мені.
Відчувши під рукою моторошний холод мертвої плоті, він поклав індика на стіл. Поверхня озвалася стуком, тож Річарду здалося, що він поклав на стіл поліно.
— Куди?— роздратовано крикнула дружина, махнувши рукою в бік комірчини.— В наш, розтуди його, холодильник він не влізе. Поклади його в льодовню.
— Вибач,— знітився Річард. Він не знав, що в них була льодовня, принаймні за часів Сета.
Він поніс індика до комірчини, де під лампами денного світла лежала мертовно-біла труноподібна льодовня фірми "Амана". Річард заштовхав заморожене страховисько всередину, до задубілих, як кістка, трупів інших птахів та ссавців. Зробивши це, він повернувся до кухні. А Ліна тим часом видобула банку з арахісовими цукерками і заходилася їх поглинати.
— Сьогодні було святкове бінго,— пояснила вона.— Ми вирішили провести гру сьогодні, бо наступного тижня отець Філіпс лягає до лікарні. Йому мають вирізати жовчний міхур. Я повністю виграла кон.
Вона самовдоволено посміхнулась. Її рот та зуби були коричневі від шоколаду та арахісового масла.
— Ліна,— мовив він,— чи не шкодуєш ти, що ми не маємо дітей?
Вона подивилась на Річарда, немов на безнадійно божевільного.
— Навіщо мені писклята у домі?— здивувалася вона й посунула напівспустошену банку вглиб шафи.— Я втомилася. Ти будеш лягати чи підеш чманіти над друкарською машинкою?
— Мабуть, посиджу трохи,— відказав він напрочуд спокійним голосом.— Я не забарюся.
— Чи діє та штуковина?
— Що?..
Зрозумівши, про що вона питає, він знову пройнявся гострим почуттям провини. Адже вона знала про існування процесора, безумовно знала! Хоч Сета й витерто, смерть Роджера та трагедія його родини не пішли в небуття.