— Та й то не всі, — уточнила Тенар.
Обернувшись, вона легенько штурхонула ногу незнайомця носком свого черевика, немовби то був якийсь предмет, водночас і цікавий, і огидний — як дохла змія. — Це не я, а ти все правильно зробив, — заперечила Тенар.
— Я думаю, він вил тих навіть і не бачив. Бо нісся на них як дурний. Це було як... — він не сказав, на що це було схоже, а натомість припросив: — Пий чай, — і долив собі чаю з чайника, який стояв на цеглинах біля вогню, аби довше зоставатися гарячим. — Смачний чай. Присідай, — припросив він Тенар знову і сів сам.
— Коли я був хлопчиськом, — озвався Гед трохи згодом, — на моє село напали карґи. — Вони були озброєні списами — довжелезними такими, а до ратищ було начеплено пір'я...
Тенар кивнула і сказала:
— Воїни Богобратів.
— А я... я напустив туманних чарів. Щоби збити їх з пантелику. Тільки вони все одно сунули далі, ну, не всі, але сунули. І от один, я бачив сам, теж нахромився на вила — достоту як цей волоцюга. Тільки там вони пройшли навиліт. І трохи нижче пояса.
— Ти бив ребром, — зауважила Тенар.
Гед згодно кивнув.
— То була єдина помилка з твого боку, — сказала Тенар. Їй знову цокотіли зуби, і вона відпила чаю. — Геде, — запитала Тенар, — а що, як вони повернуться?
— Не повернуться.
— Вони можуть підпалити будинок.
— Оцей будинок? — Гедів погляд ковзнув по кам'яних стінах.
— Ну, сінник.
— Вони не повернуться, — вперто повторив Гед.
— Повернуться.
І Тенар, і Гед обережно стискали свої кухлі, гріючи об них руки.
— Терру за весь час пригоди так і не прокинулась.
— І правильно зробила.
— Але ж вона побачить його... отут... уранці.
Вони перезирнулись.
— Якби я вбив його... Якби він був мертвий!.. — розлютовано вигукнув Гед. — Тоді я міг би відтягнути його геть і десь зарити.
— Ну так убий!
Він зі злістю заперечно похитав головою.
— Яка різниця, ми чи інші? — вигукнула Тенар. — Чому, от чому ми не можемо порішити його?!
— Не знаю.
— Доки розвидниться...
— Я заберу його з будинку. На тачках. Старий міг би допомогти мені.
— Йому вже нічого не можна підіймати. Я сама тобі допоможу.
— Хай там як, а я відвезу його в село. Такий-сякий цілитель там знайдеться?
— Ворожка, Плющиха.
Несподівано на Тенар навалилася страшна, нездоланна втома. Їй ледве вистачало сил утримати в руках кухоль.
— Там ще є чай, — проказала вона, ледве ворушачи язиком.
Гед знову налив собі повен кухоль.
Полум'я танцювало в її очах. Його язики плавали, спалахували, тьмяніли, знову яскріли проти чорного від сажі каменю, проти чорного неба, проти блідого неба, вечірніх заток, повітряних і світлових глибин за межами цього світу. Спалахи жовтих, оранжевих, оранжево-червоних, червоних вогняних омахів — слів, які вона не могла промовити вголос.
— Тенар.
— Ми називаємо цю зірку Техану, — сказала вона.
— Тенар, дорогенька. Ходімо. Ходімо зі мною.
Вони були не у вогні. Вони були в темряві — у темному залі. Темний перехід. Вони були там колись, ведучи один одного крізь підземельну пітьму.
— Ось цей шлях, — сказала Тенар.
ЗИМА
Тенар нехотя прокинулася. Через зачинені віконниці вузькими пасмугами просякало слабке сіре світло. Чому зачинені віконниці? Жінка хутко підхопилася і збігла сходами у кухню. Але ні Геда біля вогню, ні пораненого на долівці вже не було. Ніщо не вказувало на чиюсь присутність. Якщо, звісно, не брати до уваги чайник і три чашки на столі.
Терру прокинулася на світанку, і вони поснідали як завжди. Прибрали зі столу.
— Що сталося? — несподівано запитала дівчинка, підіймаючи за краєчок простирадло, що відмокало у ночвах у прикомірку. Вода у ночвах була вкрита червоно-бурими плямами.
— А, це? То в мене почалися місячні, — збрехала Тенар і аж здригнулася при цих словах.
Терру на мить заціпеніла, голова її застигла, ніздрі роздувалися, мов у тваринки, яка зачула чийсь запах. Тоді вкинула білизну назад у ночви і побігла на подвір'я — годувати курчат.
Тенар почувалася недобре — нило усе тіло. Досі було холодно, і вона намагалася не виходити надвір. Якби її воля, вона б і Терру не пускала, та коли після довгих вітряних днів блиснуло сонце, дівчинці було несила сидіти в чотирьох стінах.
— Ну, тоді піди до Кислички у сад, — порадила Тенар.
Терру побігла, нічого не відказавши.
Обпалена і спотворена частина її обличчя затверділа від пошкоджених м'язів і шкарубких шрамів. І що давнішими ставали ті шрами, то набирали дедалі химернішого вигляду. Тенар, звикнувши до каліцтва Терру, добре помічала ці зміни. Коли Терру лякалася, обпечена і потемніла сторона "закривалася", стягалася докупи і твердла. Коли ж дівчинка збуджувалася чи зосереджувалась, тоді здавалося, що вона бачить навіть невидющим оком, її шрами червоніли і ставали гарячими на дотик. Зараз, коли Терру була надворі, у неї був якийсь дивний вигляд — немовби то було обличчя не людини, а якоїсь химерної тваринки, безмовної і боязкої, з ороговілою шкірою і одним ясним оком.
Зрозуміла Тенар і ще дещо. Варто було вперше збрехати дівчинці — і вона вперше її не послухалась. Уперше, але, напевно, не востаннє.
Стомлено зітхнувши, жінка присіла біля вогнища.
Хтось тихенько постукав у двері. На ґанку стояли Ясновод і Гед... Ні, вона повинна називати його Яструбом. Старому Ясноводу дуже кортіло повідомити про щось надзвичайно важливе, а Гед був похмурий, мовчазний, й у своєму чорному пастушому кожусі видавався напрочуд огрядним.
— Заходьте, — запросила Тенар, — чаю вип'єте. Що нового?
— Вони намагалися чкурнути звідси, дійти до Вальмута, та з'явилися люди з Кахеданана, королівські судові виконавці, і їх знайшли у Сливковій прибудові, — проголосив Ясновод, потрясаючи кулаком.
— А він утік? — Тенар поймав жах.
— Це була інша парочка, — сказав Гед. — Нашого там не було.
— Знаєш, на Круглому пагорбі, там, де старі різниці, знайшли тіло, потовчене так, що живого місця на ньому не було. Тоді десятьдванадцять чоловік, назвавшись королівськими виконавцями, кинулися навздогін за тими ланцями. Уночі прочесали всі села, а вранці, на світанку, їх знайшли. Вони переховувалися у Сливки, у прибудові. Аж закоцюбли там від холоду.
— То він умер чи ні? — запитала Тенар, яка вже нічого не могла утямити.