— Ці проч-чешуть кожен к-кущик, — запинався од хвилювання Яшка.— Це вам не п-полювання н-на зайц-ців.
Яшка охкав, зітхав, скуб на ообі чуба, а Маюар чомусь слухав його спокійно, не метушився, не хапався за голову, оаче аж посміхався на те — чи то через рубець під оком здавалося, що його лице посміхається?
Насправді ж Макар таки радів тихенько: якщо німці заворушилися, то, видно, партизани стали їм поперек горла, виходить, він недаремно розпрощався з бужанським заводом.
— Це наполохали тих шмаркачів,— говорив простудженим голосом Семен Момот і покашлював у чорну бороду, аж вогник здригався на каганці,— так наполохали, що...
— Поліцаї — то таке... — втрутився Яшка, дрібненько моргаючи поросячими віями (у землянці так накурили, що йому від незвички різало очі).—На поліцаїв німці плювати хотіли.
— Ну, ще ж і корів одібрали.
— Та й корови — пусте.
— Воно, бач, одне до одного...
— То через те, що ви їхнього вкокошили, такий шум підняли, гади,— пояснив Яшка.
— Хіба ми одного?..
— Та я про цього, що сьогодні.
— Якого?
— Ну, цього ж... Як тільки привезли задушеного, то зразу...
— Божди. — Яременко підняв руку долонею до Яшки. — Ти про кого?
— Що про кого? — Яшка вперся маленькими очицями в комісара і перестав кліпати. Наче здивувався, що той дозволив собі його перебити.
— Кого задушили?
— А хіба я знаю, як там його? Самі ж...
— Толком розказуй! — не втерпів Яременко.— А то: цей, той, цього, того. Не розбереш ні чорта.
— Я ж розказую,— підвищив голос і Яшка.— Про мотоцикліста. То ж тре' було так вгадати, щоб якраз по горлянці. Чик — і пема! — Яшка черкнув себе пальцями по гостренькому борлакові і вдоволено кавкнув. — Молодця!
— Хто? — Яременко глянув на Макара, на хлопців, але ті лиш перезирнулися і знизали плечима.
— А хіба це не ви? — знов закліпав Яшка.— Дорогу перетяли дротом. Під Сестринцями.
— Коли?
— Та сьогодні ж, під вечір. Німці їздили туди після того, як ви худобу забрали у поліцаїв.
Яременко знов подивився на Макара, і всі, хто був у землянці, повернули голови до командира.
Той довго мовчав, погляд його був далеко-далеко.
— Ми, — нарешті сказав Макар, і слово те пролунало як постріл.— Наші люди. Всюди єсть наші люди.
— А я про що? — зрадів Яшка, не зрозумівши командира.— В самісіньке горло чики-чики-па-музики, зарізали качку...
Однак ніхто з партизанів не засміявся, хоча іншим разом могли б реготнути і над пріснішим слівцем. Яшка притих ображений, бо на нього вже не звертали уваги: новини розказано, то можна, бач, і рукою махнути на зв'язкового.
Макар поволі підвівся з нетесаної лавиці, пройшов до дверей і відчинив їх, щоб вивітрився дим. В землянку клубами пари покотив холод, однак Макар уже знав, що сьогодні йому не спати у цій оселі, ні сьогоні, ні завтра, і хтозна, чи й доведеться ще коли-небудь сюди повернутися.
— Рушимо,— сказав чи, може, запитав Яременко. Макар замислено примружив повіки, кивнув.
— І так, і так — пора,— хрипко обізвався Семен Мо-мот. — Не сьогодні-'заівтра випаде сніг. То краще уже без сліду...
XIII
Дмитро прокинувся серед ночі. Прокинувся, чи й не спав? Снилося чи ввижалося, що начебто біжить він, біжить — і все на одному місці, слизькаеться на тонкому молоденькому льоду, а той бринить, витьохкує і раптом провалюється; Дмитро летить у холодну безодню, кричить скільки духу, але не чує власного голосу, його судомить жах, і рантом десь із дна відчаю зринає сонна солодка думочка: "Ти є, ти є. Не бійся, це сон".
Він розплющив очі, різко так, аби хутчій втекти від того видіння, і відчув, що його трусить. Мабуть, метався уві сні, бо ковдра лежала на долівці; не підводячись з ліжка, Дмитро намацав її рукою, вкрився, однак не міг погамувати дрижаки у тілі.
І він став думати про Яленку. Уявляв її худеньку поставу, гострі плечики, що випиналися з-під синього ситцевого платтячка, а ще... два біленьких голубочки з рожевими дзьобиками, голубочки її грудей. І бачилася вона Дмитрові серед літа, у сонячній повені, й від того йому ставало тепліше, ніби й сам купався у тому літі.
Купався, але недовго, бо раптом хтось загомонів попід вікнами. Дмитро принишк, вслухаючись у темряву, вдивляючись у сизу пляму вікна, й помітив, як на пеї напливла тінь.
Хтось рівненько затарабанив пальцями в шибку, і серце Дмитрове завмерло: точнісінько так стукав тато, коли пізно повертався з ферми. Але де він тепер, його батько? Сто літ, як воює на фронті...
У вікно знову постукали, цього разу гучніше, і Дмитро почув, як зі сну кинулася мати, схопилася з лежанки й зашурхотіла босими ногами об долівку. Підійшла до вікна, припала до нього чолом, затуляючи лице з боків долонями.
— Хто там?
— Свої, відчиніть,— долинуло знадвору.
— Хто свої?
— Партизани.
— Які партизани? — мати хукала в шибку і протирала її долонею.
— Заступники ваші. З лісу.
— Хіба ж я вас знаю? — бурмотіла мати сама до себе кволим зі сну голосом. І в шибку: — Не знаю я вас!
— Відчиняйте! — гукнули уже сердитіше.— Самі поховались у теплі, а ми тут за вас...
— Ідіть собі далі, людоньки добрі. Я ж вас не знаю.
— Одкройте на мінутку. Ми руські,— роздратовано сказав той же голос.
— Ма' ,— звівся на лікті Дмитро.— Одчини, це ж...
— Боюся я,— не слухала його мати та все видивлялась у шибку.— Без хазяїна ми! Боюся впускати чужих.
— Які ж ми чужі? Партизани.
— Не знаю,— одне повторювала мати.
— Ну, ма', одчини.
— Не мамкай.— Вона відійшла од вікна, розгублено зупинилася лосеред хати.
— Пеняйте на себе! — гукнуло знадвору й потупотіло до хвіртки.
— Це ж наші,— шепотів Дмитро.
— Якби ж то знаття. Он такі "наші", розказують, ходили в Жалівці, а тоді всіх, хто їх впустив, забрали. Поліцаїв перевдягають.
— А якщо це справді партизани?
— Ні, сину. — Мати похитала головою. Сумно так похитала. — Я ж бачу... Я їх тепер і через стіну бачу. Спи.
— Щось не спиться мені.
— Не думай нічого.
— Та я й не думаю.
— А надворі, — чуєш, Митю? — тихенько шелестіла мати губами, — надворі сніжок пролітає. А я дивлюся па них, злякалася, та н не туди, що це ж перший 'сніжок цього року. Бач, як усе перемішалося в голові. Сніжок, гм..
XIV
А вранці як вийшов Дмитро із хати, то вдарив той сніг ув очі, аж сльози набігли, вдарив дзвінкою білизною, свіжістю, чистотою і такою вільгістю, що подих перехопило. Куди не глянь — усе но те: і вулиця ширшою стала, і хати у пухнастих шапках повищали, і дерева звеселіли у білих льолях. Забіліло до самого неба, не видно ні обрію, ні темного лісу, так просторо стало довкола, хоч бери та лети.