Тече річка невеличка...

Сторінка 9 з 12

Шкляр Василь

— Ці проч-чешуть кожен к-кущик, — запинався од хвилювання Яшка.— Це вам не п-полювання н-на зайц-ців.

Яшка охкав, зітхав, скуб на ообі чуба, а Маюар чомусь слухав його спокійно, не метушився, не хапався за голову, оаче аж посміхався на те — чи то через рубець під оком здавалося, що його лице посміхається?

Насправді ж Макар таки радів тихенько: якщо німці заворушилися, то, видно, партизани стали їм поперек горла, виходить, він недаремно розпрощався з бужанським заводом.

— Це наполохали тих шмаркачів,— говорив простудженим голосом Семен Момот і покашлював у чорну бороду, аж вогник здригався на каганці,— так наполохали, що...

— Поліцаї — то таке... — втрутився Яшка, дрібненько моргаючи поросячими віями (у землянці так накурили, що йому від незвички різало очі).—На поліцаїв німці плювати хотіли.

— Ну, ще ж і корів одібрали.

— Та й корови — пусте.

— Воно, бач, одне до одного...

— То через те, що ви їхнього вкокошили, такий шум підняли, гади,— пояснив Яшка.

— Хіба ми одного?..

— Та я про цього, що сьогодні.

— Якого?

— Ну, цього ж... Як тільки привезли задушеного, то зразу...

— Божди. — Яременко підняв руку долонею до Яшки. — Ти про кого?

— Що про кого? — Яшка вперся маленькими очицями в комісара і перестав кліпати. Наче здивувався, що той дозволив собі його перебити.

— Кого задушили?

— А хіба я знаю, як там його? Самі ж...

— Толком розказуй! — не втерпів Яременко.— А то: цей, той, цього, того. Не розбереш ні чорта.

— Я ж розказую,— підвищив голос і Яшка.— Про мотоцикліста. То ж тре' було так вгадати, щоб якраз по горлянці. Чик — і пема! — Яшка черкнув себе пальцями по гостренькому борлакові і вдоволено кавкнув. — Молодця!

— Хто? — Яременко глянув на Макара, на хлопців, але ті лиш перезирнулися і знизали плечима.

— А хіба це не ви? — знов закліпав Яшка.— Дорогу перетяли дротом. Під Сестринцями.

— Коли?

— Та сьогодні ж, під вечір. Німці їздили туди після того, як ви худобу забрали у поліцаїв.

Яременко знов подивився на Макара, і всі, хто був у землянці, повернули голови до командира.

Той довго мовчав, погляд його був далеко-далеко.

— Ми, — нарешті сказав Макар, і слово те пролунало як постріл.— Наші люди. Всюди єсть наші люди.

— А я про що? — зрадів Яшка, не зрозумівши командира.— В самісіньке горло чики-чики-па-музики, зарізали качку...

Однак ніхто з партизанів не засміявся, хоча іншим разом могли б реготнути і над пріснішим слівцем. Яшка притих ображений, бо на нього вже не звертали уваги: новини розказано, то можна, бач, і рукою махнути на зв'язкового.

Макар поволі підвівся з нетесаної лавиці, пройшов до дверей і відчинив їх, щоб вивітрився дим. В землянку клубами пари покотив холод, однак Макар уже знав, що сьогодні йому не спати у цій оселі, ні сьогоні, ні завтра, і хтозна, чи й доведеться ще коли-небудь сюди повернутися.

— Рушимо,— сказав чи, може, запитав Яременко. Макар замислено примружив повіки, кивнув.

— І так, і так — пора,— хрипко обізвався Семен Мо-мот. — Не сьогодні-'заівтра випаде сніг. То краще уже без сліду...

XIII

Дмитро прокинувся серед ночі. Прокинувся, чи й не спав? Снилося чи ввижалося, що начебто біжить він, біжить — і все на одному місці, слизькаеться на тонкому молоденькому льоду, а той бринить, витьохкує і раптом провалюється; Дмитро летить у холодну безодню, кричить скільки духу, але не чує власного голосу, його судомить жах, і рантом десь із дна відчаю зринає сонна солодка думочка: "Ти є, ти є. Не бійся, це сон".

Він розплющив очі, різко так, аби хутчій втекти від того видіння, і відчув, що його трусить. Мабуть, метався уві сні, бо ковдра лежала на долівці; не підводячись з ліжка, Дмитро намацав її рукою, вкрився, однак не міг погамувати дрижаки у тілі.

І він став думати про Яленку. Уявляв її худеньку поставу, гострі плечики, що випиналися з-під синього ситцевого платтячка, а ще... два біленьких голубочки з рожевими дзьобиками, голубочки її грудей. І бачилася вона Дмитрові серед літа, у сонячній повені, й від того йому ставало тепліше, ніби й сам купався у тому літі.

Купався, але недовго, бо раптом хтось загомонів попід вікнами. Дмитро принишк, вслухаючись у темряву, вдивляючись у сизу пляму вікна, й помітив, як на пеї напливла тінь.

Хтось рівненько затарабанив пальцями в шибку, і серце Дмитрове завмерло: точнісінько так стукав тато, коли пізно повертався з ферми. Але де він тепер, його батько? Сто літ, як воює на фронті...

У вікно знову постукали, цього разу гучніше, і Дмитро почув, як зі сну кинулася мати, схопилася з лежанки й зашурхотіла босими ногами об долівку. Підійшла до вікна, припала до нього чолом, затуляючи лице з боків долонями.

— Хто там?

— Свої, відчиніть,— долинуло знадвору.

— Хто свої?

— Партизани.

— Які партизани? — мати хукала в шибку і протирала її долонею.

— Заступники ваші. З лісу.

— Хіба ж я вас знаю? — бурмотіла мати сама до себе кволим зі сну голосом. І в шибку: — Не знаю я вас!

— Відчиняйте! — гукнули уже сердитіше.— Самі поховались у теплі, а ми тут за вас...

— Ідіть собі далі, людоньки добрі. Я ж вас не знаю.

— Одкройте на мінутку. Ми руські,— роздратовано сказав той же голос.

— Ма' ,— звівся на лікті Дмитро.— Одчини, це ж...

— Боюся я,— не слухала його мати та все видивлялась у шибку.— Без хазяїна ми! Боюся впускати чужих.

— Які ж ми чужі? Партизани.

— Не знаю,— одне повторювала мати.

— Ну, ма', одчини.

— Не мамкай.— Вона відійшла од вікна, розгублено зупинилася лосеред хати.

— Пеняйте на себе! — гукнуло знадвору й потупотіло до хвіртки.

— Це ж наші,— шепотів Дмитро.

— Якби ж то знаття. Он такі "наші", розказують, ходили в Жалівці, а тоді всіх, хто їх впустив, забрали. Поліцаїв перевдягають.

— А якщо це справді партизани?

— Ні, сину. — Мати похитала головою. Сумно так похитала. — Я ж бачу... Я їх тепер і через стіну бачу. Спи.

— Щось не спиться мені.

— Не думай нічого.

— Та я й не думаю.

— А надворі, — чуєш, Митю? — тихенько шелестіла мати губами, — надворі сніжок пролітає. А я дивлюся па них, злякалася, та н не туди, що це ж перший 'сніжок цього року. Бач, як усе перемішалося в голові. Сніжок, гм..

XIV

А вранці як вийшов Дмитро із хати, то вдарив той сніг ув очі, аж сльози набігли, вдарив дзвінкою білизною, свіжістю, чистотою і такою вільгістю, що подих перехопило. Куди не глянь — усе но те: і вулиця ширшою стала, і хати у пухнастих шапках повищали, і дерева звеселіли у білих льолях. Забіліло до самого неба, не видно ні обрію, ні темного лісу, так просторо стало довкола, хоч бери та лети.