— Аго-о-ов!
Озирнулася, впізнала Дмитра, але не видно — зраділа чи ні.
— Чого це ти мокнеш, Митю?
— Та ятір поставив он там. Риба ж гуляє дощем.
-— Хоч би накинув щось на себе. Ховайся під плащ.
— Не хочу мокрий тулитись до тебе.
— Нічого.
— Та хай, все 'дно вже як хлющ.
— Мерщій додому біжи, бо застудишся.
— А ти? Он голими литками світиш.
Вдома Дмитро наговорив матері сім мішків гречаної вовни про те, де він був, а тоді:
"Ма, а в чому Яленка до лісу бігла?"
"Як у чому?"
"Ну, вдягнута".
"Як повсігда, хіба що?.."
"Не в плащі?"
"Ні, який там плащ, тоді ще й дощу не було. А тебе вже, бачу, кольки колять. Сам он зуб на зуб не попадеш. Роздягайся та лізь на лежанку".
Дмитро довго не міг вивільнити ґудзика з петельки. Збігся піджачок на дощі, то й петельки поменшали.
V
Сестринчапи раділи холодному осінньому дощеві, сподівалися на дорогу, колись кляту-перекляту, яка в негоду так розгасала, що село опинялося відірваним од усьо-. го світу. Не проїдеш і трактором, не те що машиною. Може, тепер у пригоді їм стане та болотяка? Ні, не помогло.
Ще не розтанули ранкові сутінки, ще дід Печиборщ не встиг добілувати свою первістку Маньку (голосіння баби Борщихи розбудило усе село, хоча дід і замкнув її у хатині, бо хапала за руки, не давала різать корову), ще густій мжичці не видко було кінця-краю, як у Сестринці в'їхала підвода з поліцаями і двома німцями в чорних накидках, з-під яких визирали холодні цівки автоматів.
Заметушився, забігав перед ними Пилип Миклик,—-його маленькі чобітки глибоко вгрузали в грязюку, насилу висмикував їх,— і насамперед показав пальчиком на Вакулине подвір'я, мабуть, згадавши, як замерзав у в'язці. Поліцаї відразу рушили до хліва, вигнали звідти корову нетутешньої масті — круторогу, білу, в чорних латках, Вакула пішки привів її з такого далекого базару, що худобина була аж підбилася, і тепер Миклик дивувався: чого це німий не вискакує в хати, не хапається за вила? І здригнувся, угледівши Вакулине лице у вікні. Бач, який гордий! І Мотю, жінку свою, не випустив за поріт попрощатись в коровою. Не любить, коли не його бера
Подвір'я, де жив дід Печиборщ, може, Миклик і проминув би (той же його врятував був), та зачув голосіння баби Борщихи і звернув у хвіртку: чи не дід віддав богові душу? Але ні, Печиборщ, видно, ще не поспішав помирати, бо саме розбирав на широкій лаві коров'ячу тушу і навіть не глянув на Миклика, продовжував чикрижити пісне ялове стегно.
— Нічогенько живете, діду, якщо маєте стільки солі, щоб засолити цілу корову.
— А чо'? Теперечки така власть, що й без солі смашно.
— Дивіться, щоб вам не було гірко...
— Он мила теж немає,— не слухав його старий,— а дехто без нього лізе...
— Не дуже, не дуже! — випнув Миклик пташині груди,— То ви раніше могли язика розпускати, а тепер вам його швидко вкоротять.
— Чого ти, Пилипе? Думаєш, як удягнув чорне сукно, то вже й пан? А забув, як...
— Ні, не забув. Хотів пожаліти вас, так хвоста задираєте.
— Спершу свого опусти! — Печиборщ відбатував і друге стегно.— А тоді й приходь, побалакаємо.
— Я вам цього не подарую.
Та якби Миклик і подарував дідові те зухвальство, все одно його б уже не питали. Поліцаї тим часом зайшли у хлівець, корови там пе побачили, але свіжий кізяк підказав їм, що тут щось нечисте, видно з усього, хлів цей не пустував, то посунули в хату. Німці й собі, щоб не мокнути на дощі, рушили до Печиборщевої господи в надії погрітися — можливо, навіть не хатнім теплом.
Баба Борщиха, сидячи замкнутою в хатині, почула чужинські голоси, перестала стогнати й припала вухом до дверей, що вели у сіни. Пришельці здійняли в хаті галас, щось вигукували, реготали, і врешті Борщиха почула таке, від чого підкосилися її немічні ноги.
— Шукай мотузкиї
— Та ні, довшого давай.
— Де в тебе мотузки? — верещав Миклик. Борщиха щосили загупала сухими кулаками у двері,
але в хаті стояв такий гармидер, що хіба почуєш.
— Прив'язуйІ Отако-о.
— Голову давай.
— Ще прив'язуй.
— Вішай, тепер вішай!
Та що ж вони коять, гаспиди? За що?
— Відчиніть! — заволала Борщиха.
У хаті знову зареготали, а старий — ні пари з вуст. Хоча б обізвався, окаянний, подав би хоч голос. І молила ж його, благала не різати корівчину, чуло її серце біду, ой чуло... Ось рипнули двері — виходять у сіни. Не чути старого.
— Відчиніть! — застогнала Борщиха і вдарилася всім тілом об двері.
— Зараз, бабо, зараз,— весело защебетав Миклик.— Тре' ж і вам глянути на свого діда, який він герой.
Заскреготав засув, Борщиха вискочила в сіни і першої миті зраділа, угледівши діда живим, а потім заломила на грудях руки й заголосила ще дужче:
— Та що ж вони, Петре, з тобою зробили, та за які ж гріхи отако старого...
Дід Печиборщ з усіх боків був обвішаний шматками м'яса, на грудях звисала велика коров'яча голова, на спи-пі вим'я, ратиці.
— Куди ж ви його, куди?
— Не репетуйте, бабо. Нічого ми з ним не зробимо,— сказав Миклик.— Тіки людям покажемо, щоб усім наука була. Так що скажіть спасибі, вернеться ваш дід.
— Не плач, Текле,— обізвався нарешті Печиборщ.— Корову шкода. А це все ярунда німецька. Вона їм не перед добром.— І першим пішов до воріт, а за ним уже німці з поліцаями — сміються, тикають на діда пальцями: ги-ги-ги, га-га-га...
Так і водили його по селу, заходячи на ті обійстя, де худобу тримали, поки не зібрали в табун десять корів. А тоді відпустили діда. М'ясо забрали на підводу, Печи-борщеві лишили голову, вим'я та ратиці.
Не дійшла цього разу черга до Дмитрової Квітки. А Ялеиці і тітці Санюсі біда. Як проїжджала підвода повз церкву, помітив німець на вигоні кіз, замахав руками й ногами: "О, козьол карош, козьол гут!" Зайняли і їх; правда, Миклик зглянувся на тітчині Санюшині сльози, упросив німців, щоб зоставили їй одне козеня. Мабуть, боявся, що коли-небудь йому знов попадеться поганий гриб і іго буде козиної ряжанки.
VI
А що ти робила тоді у лісі? Коли?
Як німці приїжджали. Ховалася... Так довго? А що?
— Ти якась йе така.
— Як завжди.
— Ні, ти мені нічого не розказуєш.
— Не видумуй чого не треба.
— Ти не віриш мені?
— Вірю.
— Чого ж мовчиш?
— А що казати?..
— Ти бачила там Семена Момота?