— Козенятко моє...
— А ти цапок!
— Ну, то й гайда молоти. Насипай кукурудзу. Дмитро взявся за ручку жорен та й ну їх розкручувати на всю, ще й заспівав:
Цап меле, цап меле, Коза насипав, А маленьке козенятко На скрипочці грав.
І від того, що співав так голосно і що жорна гули-гур-котіли, по почули Дмитро з Яленкою, як уїхали пімці в село, як з тріскотом запалала крайня сестринська хата...
Вони спершу й не розібрали, що то було — крик, плач, сміх, стогін? Заклекотав чийсь голос надворі, нелюдський такий, мовби впав десь із неба, од ключа журавлиного відірвався.
— Чуєш, Митю?
— Що це?
Вискочили з повітки... а на краю села сичать вогняні гребені, спалахнули білі снігові шапки на хатах, засліпили очі. І ні плачі звідти не долинають, ні голосіння, ніхто не кричить ні "гвалт", ні "рятуйте", видно, нема вже спасу від цього пекла.
Глянув Дмитро у кінець вулиці — тіло взялося сиротами: не люди, а якісь потвори в залізними головами метались від двору до двору, вимахували вогняними квачами, згонили в купу чоловіків, Дмитро помітив — тільки чоловіків і хлопчиків, а жінки бігали збоку, не давали дітей, і тоді ті створіння з чорними залізними касками замість голів штурхали їх у груди, валили на сніг.
— Ховайся, Петре, ховайся у погріб! — почув Дмитро дикий невпізнанний голос — баба Борщиха, як підстрелена ворона, бігала подвір'ям, затуливши кулаками вуха.
— Це кінець світу,— сказав Печиборщ.— Од нього не сховаєшся.— І не було переляку на дідовому лиці, а тільки холодне здивування висіклося у ньому, немов у камені. Стояв біля хвіртки, дивився, як виводять чоловіків із палаючих дворів, і ждав.
А чия ж то жінка впала на своє дитя, затулила його руками-крилами — не можуть її— одірвати? Гамселить її залізноголовий межи плечі, а жінка й не ворухпеться, застигла, захолола, як пташка на морозі. Мотя то, Мотя! Бо он вискочив з гурту Вакула,— упізнав свого друга дід Печиборщ, хоч і туман впав па очі,— вискочив простоволосий та дужий, та красивий же чорт, на дві голови од німців вищий, що й кучері оп які — вітер заплутався в них.
Підскочив до німця, до того, що жінку його мордував, та як здійняв свої налиті самою силою руки, то таким тільки й бачив його Печиборщ: сухо застукотів автомат, здригнувся Вакула й завмер, і здалося дідові, що німий щось сказав йому на прощання, а от що — не дізнатися вже ніколи.
— Тікай хоч ти, дитино! — курликала баба Борщи-ха.— Тікай, бо це смерть, чуєш?
Дмитро озирнувся на її голос й побачив Яленку. Дівчина зіщулилась, такою маленькою була, беззахисною, а в погляді яріли відблиски пожежі. Стрепенулася раптом, підбігла до Дмитра, вхопила його за руку.
— Сюди. Мерщій!
Вона майже втягла його в повітку і щільно причинила за собою двері. Тут було тьмяно, лише смужка світла косо падала на стіну крізь маленьке вмазане віконце.
— Тут... хіба тут...— Голос його кришився, Дмитро не міг зрозуміти, що Яленка надумала.— Вони ж.,, повітку... запалять.
— Митю, за шахти! Тре' бігти.
— За шахти?
— До Макара, до наших,
— Пізно.
— Ти встигнеш. Скажеш...
— А ти?
— Вони жінок не чіпають. А якщо ти встигнеш... Це ж близько, Митю. Ти прудкий.
— Аде?..
— За шахтами бери вправо, до Вовчого яру.
— Якби ж це раніше.
— У них е Жоні.
— То я побіг?
— Ні, підожди.
— Німці вже ось-ось...
— Підожди, Митю. На! — Яленка зірвала з себе хустину,— Запинайся.
— Навіщо?
— Швиденько. Якщо побачать, подумають, що дівчина.— Вона одійшла в куток, розстебнула пальто. — Не гайся, Митю. Роби як я. — Сіра спідничка ковзнула по її білих стегнах, вони тьмяво засвітилися й згасли під полами пальта.
А за хвилину Дмитро вже був Яленкою, а Яленка Дмитром, і так щемко стало від того, і солодко так, ніби злились вони воєдино, і тепер їх ніколи нікому не роз'єднати.
Обійми її, пригорни, обцілуй усю до граминочки! Потім... Зараз ніколи. Візьми хоч за руку! Потім.
Потім він цілуватиме її все життя.
XVI
І знову городами, городами — до річки; правда, вчора теє було голим, а сьогодні під снігом, та тіло йому пече ще дужче — позаду палає село, а в селі... Краще не думати про це, бо де ж тоді тої сили взяти, щоб добігти до Вовчого яру, про все розказати...
Біг — і наче бачив себе ізбоку, в хустинці Яленчиній, і — сміх, та й годі — в спідничці Яленчиній, але замість сміху схлипування виривалося з грудей, сухе, давке схлипування, а сліз не було...
Може, й даремно вони перевдягалися, Дмитро блискавицею вимайнув із села, ніхто його не побачив, ось він уже перебіг річку,— і льодок заховався під сніг — не витьохкує,— ось уже рушив під гору, ось уже на горі, коло лісу... озирнувся — і кров зачервоніла йому в очах: горіло всеньке село, та де ж те село, як його немає, немає Сестринців, а тільки вогонь язикатий.
За шахти, за шахти! Де ви, Макаре, де ви, дядьку Мо-моте? Хіба вам не видно із Вовчого яру полум'я цього, що село ковтає разом із небом, хіба ви не чули, як німці стріляли у Вакулу, а тепер ось стрілятимуть... І за що, за що?
Зненацька його різонула страшна, пекуча думка: "Це я, я винен. Це... дріт".
І від того болю якось ураз проясніло йому в голові, і він побачив, що сніг у лісі сходжеиий чужинськими чобітьми, і здогадався, що якби тут були партизани, то німці в село не зайшли б. І здалося Дмитрові, що він біжить зовсім не до партизанів, що він утікає від кари, пакоїв лиха, накликав біду, а сам утікає... А ще здалося Дмитрові, що Яленка навмисне послала його до лісу, аби врятувати, бо які ж партизани поможуть, коли село вже горить, а людей женуть десь до церкви. Таж один він, Дмитро, міг зарадити горю, сказати, хто дротом дорогу перегородив, сказати, що люди не винні. Один же він про те знав, а більше ніхто. Чого ж він опинився так далеко?
В село, в село!
І раптом до нього долинули постріли. Глухі, немов із дитячої пухкалки: один, другий, третій... Ще, ще, ще... Ні, не дитячі то постріли, ненько моя, то поодинокі автоматні постріли.
— Стійте! Пождіть! — заволав Дмитро і кинувся до села, і біг, немов сліпий, натикаючись на дерева, роздряпуючи лице об голе кострубате гілля — нічого не бачив перед собою, а біг на глухе (чи то віп сам оглух?) пахкання.