Театр тіней

Сторінка 2 з 13

Кліффорд Саймак

— Вони хочуть уникнути цієї роботи, — спробував заспокоїти його Форестер. — Можливо, дехто з них вірить у це, проте решта лише боїться відповідальності — моральної відповідальності. Вони починають замислюватись над тим, як житимуть з таким тягарем далі, до кінця свого життя. Те саме відбувалося тисячу років тому, коли люди вперше розщепили атом і відкрили атомну енергію. Вони зробили це і здригнулись, втратили сон, прокидались вночі від власного крику. Вони розуміли значення свого відкриття, розуміли, що випускають на волю страшну силу. І ми також свідомі того, що чинимо.

Лодж повернувся до столу й сів.

— Дозвольте мені подумати, Кенте, — промовив він. — Може, й ваша правда. Я не знаю. Я ще багато чого не збагнув.

— До зустрічі, — відповів Форестер.

Він вийшов і тихо причинив двері.

II

Вистава була нескінченним фарсом, безглуздість якого не мала меж.

Коли поселити групу людей на астероїді, який постійно охороняється космічним патрулем, надати кожному з цих людей лабораторію, поставити перед ними проблему й примусити їх битися над її вирішенням безліч днів, треба вжити якихось заходів, щоб вони не побожеволіли.

Тут стануть у пригоді музика, книжки, кінофільми, ігри, танці вечорами — одне слово, весь давній арсенал розваг, які протягом тисячоліть допомагали людству забути про свої турботи.

Та рано чи пізно ці розваги перестають задовольняти, їх починає бракувати.

Тоді шукають щось принципово нове — гру, в якій брали б участь усі члени такої ізольованої групи, а сама гра захопила б їх настільки, що на певний час вони забули б, хто вони й заради чого працюють.

Так народилась Вистава.

Колись, у давню давнину, в селянських хатах Європи та фермерських будинках перших поселенців Північної Америки батько вечорами влаштовував дітям театр тіней. Він ставив на стіл лампу чи свічку, сам сідав між столом та чистою стіною й починав робити в повітрі якісь рухи, так і сяк складаючи пальці, а на стіні витанцьовували тіні кроликів, слонів, коней, людей... Годину або й більше тривала вистава: спочатку кролик скуб конюшину, потім слон розмахував хоботом і ворушив вухами, вовк завивав на пагорбі. Діти сиділи тихенько, зачаровані цим незвичайним видовищем.

Пізніше, з появою кіно й телебачення, коміксів та дешевих пластмасових іграшок, тіні втратили свою чарівність і їх перестали показувати. Та зараз ідеться не про це.

Якщо взяти принцип театру тіней, додати до нього знання, накопичені людством протягом тисячоліть, ми отримаємо Виставу.

Невідомо, чи знав той забутий геній, хто перший збагнув ідею Вистави, що-небудь про театр тіней, але принцип лишився незмінним. Змінився лише спосіб проектування зображення: руки заступив людський мозок. Замість пласких чорно-білих зображень кроликів і слонів, у Виставі з'явились об'ємні кольорові герої, різноманітність яких повністю залежала від людини, передусім від можливостей її мозку (адже вигадати щось набагато легше ніж зробити руками).

Тріумф електронної техніки — екран із чарунками пам'яті, низками трубок звуковідтворюючого пристрою, антенами приймачів, телепатом та іншими технічними новинками — відігравав пасивну роль, бо вистава складалася з уявних образів, що народжувались у мозку тих, що сиділи перед екраном. Глядачі вигадували героїв, подумки керували їхніми діями, придумували для них репліки. Цілеспрямованим мисленням вони спільно оформляли кожну сцену, створюючи декорації, задники, реквізит.

Спершу Вистава була плутаною й безсистемною, недосконалі герої безладно метушилися на екрані, були невиразні й радше скидалися на карикатури. Декорації та реквізит здавалися божевільним витвором розбурханого мислення глядачів. Інколи на небі одночасно сяяли три місяці, причому всі в різних фазах. Траплялося й так, що на одній половині екрана падав сніг, а на другій світило сонце й зеленіли пальми.

Та згодом Вистава вдосконалилась, герої виросли до нормальних розмірів, не розгубивши при цьому рук і ніг, стали особистостями, перетворились на повноцінних живих істот. І якщо раніше декорації та реквізит були наслідком розпачливих спроб дев'яти різних людей будь-чим заповнити порожній екран, то тепер вони навчилися домагатись єдності стилю дії.

З часом люди почали розігрувати Виставу так, що дія відбувалась спокійно, без зривів, хоча ніхто з них ніколи не міг передбачити, що станеться наступної миті.

Саме це й робило Виставу такою захоплюючою. Той чи інший герой якимось несподіваним вчинком або фразою надавав дії нового спрямування, і людям — творцям та керівникам інших героїв — доводилося нашвидку вигадувати для них новий текст, що відповідав би раптовим змінам сюжету, перебудовувати їхню поведінку.

Це перетворилось певною мірою на суперництво інтелектів: кожен учасник гри намагався висунути свого героя на перший план, або, навпаки, примушував його відійти, щоб уникнути небезпеки. Вистава нагадувала тепер нескінченну партію в шахи, де в кожного гравця було вісім супротивників.

І ніхто, звичайно, не знав, де чий герой. Завдяки цьому не згасав інтерес до гри, це викликало безліч жартів і дотепів, і взагалі було на користь, бо призначення Вистави саме в тому й полягало, щоб відвернути думки її учасників від повсякденної роботи.

Щовечора після обіду дев'ятеро людей збирались у спеціально обладнаній залі: екран оживав і дев'ять героїв — Безпорадна Сирітка, Вусатий Злодій, Звичайний Юнак, Чарівна Бестія, Інопланетне Чудовисько та інші — починали грати свої ролі й кидати репліки.

Їх було дев'ять — дев'ять чоловіків і жінок, дев'ять героїв.

Та зараз лишилося тільки вісім, бо Генрі Гріфіс впав мертвий на свій стіл у лабораторії, стискаючи в руці записника.

А у Виставі, відповідно, зникне один герой — герой, що повністю залежав від мислення людини, якої вже не було серед живих.

Цікаво, подумав Лодж, котра з дійових осіб зникне? Звісно, не Безпорадна Сирітка — образ, що не мав нічого спільного з особистістю Генрі. Можливо, нею виявиться Звичайний Юнак чи Бідний Філософ, а може, й Сільський Дженджик.

Хвилиночку, зупинив себе Лодж. Тільки не Сільський Дженджик. Адже Сільський Дженджик — я сам.