— Ще б пак не вигідніша... Доброго строковика, Савко, нічим не заміниш... А які на нього затрати? Сущі копійки... Бач, скільки напливло!
— Буде улов, Лук'яне Свиридовичу... Братимемо їх завтра голими руками!
— Із кожною весною все більше... Намножилося народу — діватися вже йому нікуди.
— Хай множиться — знайдемо дірки!
— О, не кажи, Савко... Скоро їх стільки буде, що й земля не прогодує... І нас з тобою проковтнуть... Великий мор насувається на нас, Савко. В писанії прямо сказано...
— Що там писаніє... Не вірить йому наш панич.
— Довчився!
— А що ж... Усі Європи пройшов, а тепер ще й Америку пройде.
— Думаєш, навчить його Америка, як чорні бурі приборкати, як дощі накликати?
— Може, й навчить.
— А я тобі скажу, Савко, що все це кара божа. Всі грішні, на всіх її пошле, а починає з нашої Таврії. Та інакше й бути не могло, бо содом тут у нас, зборисько всяких єретиків... Там бусурман, там нехрист, там німець-лютеранець... Кому тут стояти за право-славіє? От із нас і почалось... Бурани, посухи, недороди, вода пішла вглиб. Були колись у степу і річки, і озера, а де вони тепер? Поховались, повисихали, мертві піски" насуваються...
— Це тому, що земля старіє, Лук'яне Свиридо-вичу.
— Кара, Савко, кара... За гріхи наші наслано все це на нас. Взимку снігу не побачиш, влітку бездощів'я єгипетське. В давнину тут, кажуть, ліси шуміли, а зараз пустиня до самого моря світить. Так само і птиця, і звір... Ще за моєї пам'яті сайгаки, тарпани в степах водились, а зараз — де вони?.. Де байбаки, що свистіли по всьому степу? Неспроста вони покинули Таврію: першими зачули погибель...
— Тарпанів колоністи винищили,— заперечив Савка.— За те, що кобил їхніх крили.
— Колоністи колоністами, а кара карою... За всі пре-грішенія наші... Ну, прошу до столу.
Тільки сіли, ввалилося двоє Савчиних приятелів, тих самих, що він їх посилав у якійсь справі.
— Чого ж ви стоїте, лоби? — звернувся Гаркуша до парубків, які, похмуро поздоровкавшись, деякий час переминалися біля порога.— Сідайте... Полюбуйтесь, Лук'яне Свиридовичу: це Гнат, син Івана Сидоровича Рябого, а це Андрущенко Тимоха з Горностаївських хуторів,— відрекомендував Савка приятелів, коли вони, погуркотівши стільцями, нарешті всілися за столом.— Ну, є?
— Та є...
І лобури почали добувати з кишень чорні пузаті пляшки, мовчки виставляючи їх на стіл.
— Ти мене кривдиш, СавкО,— запротестував Кабашний, веселіючи.— Хіба вже у мене не така? Може, скажеш, у діда водою розведена?
— Це калганівка, Лук'яне Свиридовичу... Винен був мені тут один чоловік... Сідай і ти, Насте,— розпорядився Гаркуша, наливаючи чарки.— Почувай себе з нами не наймичкою, а господинею в хаті... Отже, за те, щоб добре поярмаркувалось... Будьмо!
V
Ходить, розшарівшись, Настя вподовж столу, міняє наїдки, черкає, мовби ненароком, дідового хрещеника своїми пишними грудьми. Савчині плечі ніби не чують тих черків. Не до пустощів йому зараз. Сидить над смаженим поросям, перекидає, не п'яніючи, чарку за чаркою, просторікує.
Найбільша насолода для Гаркуші за столом — щоб дали йому змогу всмак набалакатись, щоб було кому його слухати та щоб сиділи при цьому в нього по праву й по ліву руку покладисті підтакувачі. Все це йому було тут .забезпечене. Правда, Гнат уже заїкається більше звичайного, а другий підручний, Андрущенко, розпустивши кучері, все нахабніше глипає посоловілими баньками в Настин бік, зате старий Кабашний слухає гостя серйозно, мов на суді.
— Випадає ось, приміром, нагода в Каховку їхати, строкових набирати,— говорив Гаркуша, звертаючись головним чином до діда.— Що нам тут критися — прибуткова, золота поїздка. Могоричі, хабаренція і всяке таке інше... Кожен рветься поїхати. Помічники управителя, ці само собою, їхнє право. А коли доходить черга вибирати на поїздку прикажчиків, отут і починаються чвари... Ох, як вони старалися, щоб відтерти мене, відіпхнути в тінь, оганьбити будь-що! Савка і смушки тягає, Савка і фураж переполовинює, возами батькові овес на хутір таскає... Ніщо не помогло. Управитель, звісно, теж радий би мене в ложці води втопити, але остерігається: знає, що панич Вольдемар дорожить Гаркушею...
— Тож-бо й воно,— прокректав дід, святково поблискуючи при світлі лампадки своїм спітнілим апостольським черепом.— Покровительство — велике діло.
— Вірите, сам .я іноді дивуюся, за що мене панич так виділяє з-поміж інших прикажчиків,— вів далі Гаркуша.— Адже як подумати, то що я для нього, для нашого степового мільйонера? Фальцфейнову вовну знає весь світ, у сенаті в нього рука... Що йому, здавалося б, із Савки Гаркуші, з оцього гречкосія, сіряка, що дьогтем пахне, що реверансів не вміє? Одначе цінує, тримає на виду.;.
— Б-бо ти в нас голова,— заїкаючись, лестить Гаркуші Гнат Рябий і похмуро лізе обійматись.— Д-дай я тебе чмокну.
Савка відсторонює приятеля:
— Не дихай на мене цибулею... Будь!
І, допивши свою чарку, Савка з хрустом заїдає її цибулею.
— А чого він у ту Америку повіявся? — запитує Настя про панича.— Родичі там у нього чи, може, любовниці?
— Вгадала, Насте,— посміхнувся Гаркуша.— У Фаль-цфейнів з Америкою давня любов. Водою не розіллєш.
— У них там теж ярмарки є? — поцікавився дід.
— Ще й які! Людський товар у них здавна в ходу. Вони собі, замість строковиків, негрів-арапів понавозили кораблями з Африки, стільки нагребли, що на весь вік вистачить... А в руках як уміють тримати! З своїми вони не панькаються так, як ми тут із своїми. Коли що — зашморг на шию та на дерево — от і вся розмова.
— У нас у степу для цього й дерева путнього нема,— пожартував Андрущенко і, піймавши Настю за лікоть, став усаджувати її поруч себе.
— При їхніх звичаях і дурень каші наварить,— знову заговорив прикажчик.— А нашого тут поки вла-маєш, сім потів з тебе вийде. Не чого й панич Вольдемар старається підбирати собі таких, як я. Думаєте, нема в нього тут свого розрахунку? Знає, що Савка вміє підійти до заробітчанина, зуміє стриножити його... На ярмарку не до реверансів, тут якраз дьоготь Сав-чин подавай! Де торг, там Савці й приказка в пригоді стане, і жарт допоможе... Поїду — наберу за таку ціну, що інші потім очі витріщають. А все це тому, що я сам гречкосій, до людей не гордий. Знаю, з якого боку зайти, по якій струні вдарити... "А, полтавці! Браття! Земляки!"