Гаркуша поставив Вустю з Оленою до соломотряса, в найгустішу пилюку. Робив на зло, а для Вутаньки було це ще й краще. Далеко від паровика, далеко від машиніста. Не видно її тут нікому, не видно нікого і їй. Із звичною моторністю орудує вилами біля самої пащі молотарки; валить і валить з темної пащеки пережована солома — гаряче, перебите, розтребушене місиво замість отих золотих тугеньких снопиків, що їх Вустя сама ще недавно в'язала... Пашить спека, а дівчата позакутувались хустками по самі очі, бо ще гірше спеки оця кіптява, що кушпелить навкруги з-під машини, забиваючи дихання. Пекло як є: темніє в очах, глухнеш від гуркоту барабана. Бурхає, душить пилюка, жалять летючі остюки, нещадно втинаючись у молоде тіло. Хай! Хай мучать, роз'їдають її, Вустю, угвинчуються в жили, хай ідуть їй разом з кров'ю, як оте смертельне тирсове насіння, до самого серця... Нічого тепер їй не страшно, до всього вона готова. Зазнала, впилася до хмелю своїм перелітним щастям, рада й тому. Ні, не кається вона за оті місячні маревні ночі, за свої гарячі обійми та ласки, якими так щедро осипала його, не міряючи мірами, не озираючись навкруги, впиваючись, наче в польоті, повною розкутістю власної волі і пристрасті. І якщо для нього це скороми-нуще, то для неї воно як було, так і зостанеться назавжди солодким і чистим багатством. До могили буде вона відчувати його поцілунки на своїх молодих, ніким раніше не цілованих грудях! А що так оце сталося... то, може, таке велике, всеосяжне щастя, як її, і не може бути тривалим? Може, як пісня, мусить воно мати нарешті свій кінець? Але для чого ж тоді жити на світі? Що зостанеться на її долю в житті? Каховські ярмарки? Чужі стерні та водяні пайки? Чи, може, хай одразу в'їдається тирса у кров, хай б'є, вражає у саме серце, розранене відчаєм, сповнене гарячих, невиспіваних, в'янучих у зав'язі пісень?! Молотили до самих сутінків.
Увечері, вже після роботи, Леонід, закурюючи з товариством біля колодязя, спробував був ще раз зачепити Вустю, але вона пронеслася повз нього, як гарячий вихор, навіть не глянувши, увігнавши в ніяковість і машиніста, і його товаришів. А наступного дня була неділя, і Леонід разом з Федором Андріякою та Про-кошкою-орловцем поїхали з самого ранку кудись нібито на інші токи, до приятелів. Нібито! А може, зовсім і не на токи, і не до приятелів, а до тієї далекої морської...
Дівчата в цей день ходили в степ в'язати вінки. Вустя не пішла з ними. Пославшись на біль у голові, сиділа під бараком у холодку поміж заміжніми жін-камичабанками, як шарка молода удовичка. Очі в неї були сухі, блискучі, на щоках грали гарячі золотисто-вишневі румянці. Зовні дівчина була спокійна, але чого їй коштував цей удаваний спокій!.. Вона бачила, як збирався, як поїхав з хлопцями Леонід. Це її остаточно скосило. Весь світ плив перед нею однотонно-жовтий, як після хвороби, все, що відбувалося навколо, сприймалось як крізь млостиве маячіння. Лузаючи насіння, вона спокійно гомоніла з чабанками, що жили при таборі, розповідала їм про свої Кринички, про Псьол та ліси, що тягнуться вподовж нього, а найбільше — про матір. Мати, стара Яресьчиха, мовби була із своєю Вустею весь час тут, в табірному затінку, серед сліпучих пожухлих степів. Одначе про що б не говорила Вутанька, про що б не думала, намагаючись забути своє горе, відірватись від нього, воно було при ній, ятрило її невідступно. Нікуди від нього не залетіти, ніде від нього не сховатись! Підійшло тирсове насіння уже до самого серця, і досить їй було глянути на паровик, щоб усі тирсові жала заворушилися в грудях, як ворушились вони в ці дні під рівним подувом суховію по всій неосяжній Таврії.
XXXIV
Десь по обіді несподівано приїхала на Кураєве Ганна Лавренко, квіткою розпустивши над собою парасольку з рожевого ситцю. За кучера при ній сидів Валерик Задонцев.
Ганна була в білій розкішній сукні, яка дуже личила їй. Загледівши біля барака Вустю, Ганна одразу наказала Валерикові зупинитись і, взявши десь із дна тачанки зв'язаний простим перевеслом оберемок зелені та квітів, встала до подруги:
— Приймаєте гостей?
Валерик, привітно сяйнувши до Вусті зубенятами, від'їхав тачанкою далі, на подвір'я, де Гаркуша сам допоміг йому поставити в затінок коней і попорати їх.
— Наче рік тебе не бачила,— схвильовано заговорила Ганна, привітавшись і передаючи Вусті квітчастий снопик.— Це я сама тобі наламала... Не гірший, думаю, ніж той, що нам тоді Леонід був привіз...
Вустя, спаленівши при одному цьому імені, поспішила сховати свої рум'янці у свіжому Ганниному зіллі.
— Як пахнуть!.. Тільки куди ж мені їх стільки... Пов'януть, а жалко: такі яскраві, запашні та холодненькі. Ганно, я тут навіть любисток чую...
— Є і любисток,— посміхнулася Ганна, мабуть, пригадавши криничанські свої і Вустині любистки.— Але тут і панські є, не знаю, як і звати... З ранжереї.
Знявши перевесельце і відділивши собі частину зілля, Вустя решту стала тут же паювати між чабанськими жінками, які з приходом Ганни теж чомусь повставали і вже лускали насіння стоячи, ніби не зважуючись знову сісти.
— Що ж нам з ними робити? — дякуючи за зелень та квіти, радісно-розгублено загомоніли жінки.— Аж страшно таке нести в наші землянки... Наскочить хтось, подумає, що крадене...
— У воду поставляйте,— порадила їм Ганна.
— Та як воно зараз і з водою сутужно.
— У вас хіба теж?
— Аякже. Всі на пайках живемо... Дитину ні в чому скупати.
— Скажете Гаркуші,— звеліла Ганна,— щоб мою пайку вам віддавав... Або краще я сама скажу.
Ще раз подякувавши за подарунок, чабанки почали розходитись по домівках, зоставивши незабаром подруг віч-на-віч.
— Перевесло теж сама крутила? — невесело пожартувала Вустя, помахуючи перед Ганною трав'яним перевесельцем.
— А хто ж мені крутитиме? Ти таке й скажеш...
— Не розучилась, значить...
— Мабуть, Вусте, цього ніколи не розучусь. Присіли, помовчали в задумі обидві.
— Чи ти часом не хворієш? — запитала згодом Ганна, пильно дивлячись на подругу.— Розшарілася, пашиш, як сухотниця...