Розмовляючи з дівчатами, панич непомітно, як йому здавалось, підсувався все ближче до Ганни, нахабно впиваючись в дівчину скельцями свого пенсне.
"Боже, звідки в неї все це? Який розкішний рот, який бюст, яка царська постава голови!.."
— Як тебе звати? — не втерпівши, запитав панич.
— Ганна.
— А де ти купувала оці чудові сережки? — приставав далі Вольдемар і спробував навіть взяти Ганну за сережку.
Але вона суворо відкинула його руку з лакованими, довгими, як у мерця, нігтями.
— Не балуйтесь, паничу.
— Овва! — встряв несподівано Гаркуша.— А то що?
— А ти заткнись,— відрізала йому Ганна, встаючи. Інші теж повставали, поправляючи хустки, пообертавшись до панича та прикажчика спинами.
З тим вони й поїхали від дівчат.
Мовчазний сидів панич за кермом, коли-не-коли поглядаючи в небо, оперене сріблястими хмарками. Холодне циганське сонце світило тепер уже їм десь із-за потилиць, одне над степом, а відсвіти від нього лягали на кожну хмарину, роблячи її мармуровою, і все небо уже летіло на Вольдемара, немов облицьоване з краю в край світлим, голубуватим мармуром незліченних Ганниних облич.
Зрідка мелькали під місяцем отари. Мерехтіла, як віхола, у світлі фар степова комашня, сліпо несучись назустріч, розбиваючись об скло. Сполохані жайворонки спурхували перед самою машиною і свічками йшли кудись угору, в мармурову Ганнину височінь.
XXIX
— Вона тут з дядьками своїми,— порушив через деякий час мовчанку Гаркуша.— Тримають, видать, її у руках... Вони в мене сторожами на Кураєвому. Добрі сторожі: тільки глянеш — уже страшно... Як два розбійники.
— Штрафи з неї щоб завтра всі познімав. Чуєш? — не обертаючись, наказав панич.— І взагалі... дивись мені.
Прикажчик так і не второпав до ладу, що саме значило оте паничеве "дивись", але наздогад кивнув і пообіцяв пильнувати.
— А тих... розбійників зараз покажеш мені.
— Слухаюсь.
Заїхали на Кураєве, і прикажчик півголосом гукнув до машини сторожів. Довго ждати не довелось.
Стривожені Сердюки незабаром протупали до панича із своїми, калатайлами. Розмова з ними була коротка.
— Від прикажчика я дізнався,— сказав панич,— що ви зразково несете службу і заслуговуєте винагороди. За це я переводжу вас до головної економії. Будете сторожувати там. Завтра з'явитесь в Асканію, просто до мене.
Сказав і покотив у степ, полохаючи зайців та жайворонків. Сердюки стояли ошелешені. Приголомшений був і прикажчик.
— Бач,— невиразно сказав він сторожам і попрямував до кухні, зачувши звідти куховарчин сміх.
Довго гадали тої ночі Сердюки, що б усе це могло значити, яким робом усе це на цих звалилося. Не міг же Гаркуша й справді так уже вихваляти їх перед паничем... Та й за віщо? Чули ж вони того вечора, як давали йому хлопці духопелу на сіновалі, але вдали, що не чують, виручати не кинулись!
Так чи інак, а доля, здається, скривилася нарешті і в їхній бік! Наступного дня десь під снідання Сердюки вже струшували з себе пилюку в Асканії. Панич був у лагідному, доброзичливому настрої, прийняв їх першими і довго розмовляв з ними при зачинених дверях.
— Хто вони, оці мугиряки? —перемовлялись між собою пригінчі, топчучись у прихожій.— Сам до них вийшов, закликав, мовби кого й путнього.
— Хто їх знає: може, контрабандисти які-небудь... Греки, може, з Очакова...
Від панича Сердюки вийшли весело збуджені і немов незрячі обидва: проштовхуючись через прихожу до дверей, сліпо наступали панським холуям на мозолі своїми вкритими турицею ножищами.
На вулиці їм зустрівся Валерик, але вони зопалу навіть не впізнали хлопця, що перший ввічливо привітався до них.
— А, це ти,— прочунявся потім Левонтій.— Де ж ти тепер?..
— Працював у саду, а зараз,— почервонів хлопець,— до тенісних кортів приставили... М'ячі подавати.
— Ага, м'ячі... Чого ж, це теж робота,— по-змовницькому переморгнулись Сердюки і, розпитавши хлопця, де тут "марнополька" та страусятник, рушили далі.
Валерик чув, як вони, ледь відійшовши, знову загомоніли про м'ячі і весело заіржали.
В крамниці Сердюки, на подив прикажчика, розміняли підозріло новенького червінця і, купивши по восьмушці горілки на брата, подалися просто на страусятник. Вони мали час, і їм забажалося провідати свого земляка Нестора Цимбала, з яким не бачились від дня приходу сюди з Каховки.
Нестора Сердюки розшукали неподалік від страусятника на пастівнику в товаристві його дивовижних цибатих підлеглих.
— Обережніш, обережніш! — гукав Цимбал, завертаючи страусів геть від гостей подалі.
— Хіба вони б'ються?—запитай Левонтій, задкуючи.
— А кажуть,— позадкував і Оникій,— що ця птиця найполохливіша з усіх на світі...
— Слухайте, що вам накажуть... А він як довбоне, то аж зів'єшся!.. Нога в нього, бачите, як копито.
— А як же ти з ними, Несторе?
— Е, я,— посміхнувся Цимбал.— Вони як до кого... Ось дивіться...
Нестор вільно підійшов до одного з птахів і лагідно погладив його по тулубу, щось примовляючи. Птах у відповідь теж забулькотів, ласкаво потерся об Нестора і нарешті поклав йому свою довгошию голову на плече, немов обіймаючи.
— Майже рівня,— зареготав Оникій.— Як солдати, один в один...
— Все воно розуміє, тільки не балакає,— лагідно говорив Нестір, підходячи до гостей.— Як собі хочте, а мені... полюбилось. Є в ньому душа.
— Ти, Несторе, в усякому звірові душу знайдеш,— кинув Левонтій, важко опускаючись на траву.— Недаром за тобою в Криничках усі приблудні собаки ходили...
— Роздолля тут нашому отаманові,— опускаючись поруч з братом, насмішкувато зауважив Оникій.— Пасе, пасе та й напоє... Чули ми, Несторе, що ти тут уже мало не головним при звіринці? Правою рукою у того, як його, Ноя?
— Правою не правою, а лівою — мабуть,— посміхнувся Цимбал, присівши перед земляками, босий, в облупленій шапці.— А вас же яким вітром сюди?