Легко їм бути білими у світлицях, спробували б вберегтися отут, на вітрах, під нещадною зливою сонця.
Хоч би хмарка з'явилася де в небі, хоч би дощик прокрапав... Чи буває він тут коли-небудь? Здається, тутешні люди зроду-віку не бачили хмар, не знають, що то є дощ...
Вода! Навколо неї точилися в цих краях усі розмови, за неї сварились, на ній багатіли, вона вважалася тут основою всього добробуту.
Вперше збагнули тут криничани страшну її владу і силу. Вперше почули, що водою торгують, що за неї люди вбивають одне одйого, що цілі села діжками доставляють її за кільканадцять верстов...
— Пити! — волав увесь край, знемагаючи від спраги.
— Пити! — шелестів пошерхлими губами заробітчанський люд на шляхах.
В хуторян колодязі на замках, закриті залізними лядами. Звичайнісінька вода на замку! Диким, незвичним було все це для криничан...
Спрага палить весь край. В деяких селах влаштовують під ринвами спеціальні цементові ями-басейни для збирання дощової води: на кілька місяців роблять запаси.
— Та хіба ж можна на такій воді жити?
— Позвикали вже ми... Влітку як відстоїться, то стає чиста, як сльоза... Правда, зігрівається дуже, і пуголовки розводяться, але вони на дно осідають...
— І страву з неї варите?
— І страву варимо... Тільки в борщ треба цибулі та часнику багато накришувати, щоб затхлість усю перебити... А п'ємо її, як горілку: одним духом, не нюхаючи...
Так тут жили.
Замість води лише привид її — чисте прозоре марево день у день звабливо текло над степом. Ось-ось, здається, наздоженуть його, припадуть до нього, тамуючи спрагу... Обманні, брехливі ріки! Близькі, майже відчутні, біжать і біжать під сонцем, то зникаючи на мить, то виникаючи знов...
— Є і йема. Де воно дівається? — дивувався Данько, не в силі відірвати очей від марева.— Дядьку Несторе, як би до нього дійти, як би його наздогнати?
— Ех,— зітхав Нестір.— На крилах до нього треба летіти, хлопче. Та й то чи наздоженеш!
Дівчата, заливаючись потом від спеки, згадували криниці, покинуті вдома, річку свою повноводу...
— Якби оце наш Псьол та міг потекти сюди за нами...
Траплялись і в степу русла — та все без води: текли, видно, колись і тут річки, та попересихали.
Якось під час перепочинку, витягтись горілиць край шляху, задрімав Данько. Що то за сон був, чарівний, незабутній! Наснилась йому весняна повідь у Криничках, затоплені кучеряві левади, білі розквітлі вишняки по пояс у сяючій святковій воді... І сам він, Данько, бовтаючись, бреде з хлопцями серед щасливих повних вод, і Цимбалові голуби табунцем в'ються над ним, і хвиля по-голубиному горнеться до нього, ласкава, тепла, в'юнлива, а він п'є її всмак, п'є і ніяк не може напитись...
Сестра Вустя розбудила його, і хлопець якусь мить з подивом дивився на її великі засмучені очі, на її губи, висушені, запечені вітром.
— Вставай, рушаємо.
Потім сестра відхилилась кудись убік, а натомість — як продовження сну — відкрилося небо, сухе, високе, капустяного кольору, а посеред нього — птах, що нерухомо висів угорі, розпластавши над степом сірі могутні крила. Дома Данько ніколи не бачив таких величезних птахів, що, видно, водяться лише в степах... Яструб то чи якийсь інший хижак велетенського розміру? Птах висів просто над хлопцем, мовби цілився дзьобом йому в груди, в саму душу.
Данько рвучко зірвався на ноги, пройнятий моторошною тривогою.
— Ти! — посварився хлопець кийком угору на хижака.— Я тобі не миша.
Птах, плавно змахнувши крилами, спокійно поплив стороною над степом.
— Орел-могильник,— пояснив Цимбал.
— Чому могильник?
— На високих степових могилах він найчастіше сідає...
— Якби оце мені рушниця... Я б йому показав! Звично підчепивши палицею торбу, Данько перекинув її — на бурлацький манір — через плече.
Пити хотілось нестерпно. Все, здавалось, пересохло, горіло йому всередині.
Рушили, і марево знову задрижало попереду, як учора, як позавчора. Справдішні річки, такі, як Псьол чи Ворскла, Орель або Самара, через які довелось переправлятись Данькові, були вже десь далеко, мов у дитинстві. Замість них потекли несправдішні, лукаві, зіткані з гарячого степового повітря. І хоча хлопець дивився на них із жадобою, але вже не вірив їм.
Змучені спрагою дівчата дедалі частіше ремствували на свого ватажка. Це вже, мабуть, завів їх Цимбал на край світу! Позникали річки, не ростуть дерева. Небо десь проломилося і свистить назустріч голими, паленими вітрами. День крізь день. І нема їм, невщухаю-чим, ні впину, ні перепину серед відкритих беззахисних рівнин.
Де вже та заповітна Каховка? Чи скоро вона вирине з-за обрію живою блакиттю свого Дніпра, могутнім розливом не маревних, а справжніх вод, до яких можна припасти безборонно?
Навіть Данька, якому каховський ярмарок ввижався дома тричі на день і який досі вірив у свою бурлацьку зорю чи не найміцніше з усіх криничан,— навіть його останнім часом все частіше стали охоплювати тривожні роздуми та сумніви. Справді, чи кінчиться нарешті коли-небудь оця безводна дорога? І чи існує взагалі на світі вона, ота його омріяна, щаслива Каховка? Що, коли то всього-на-всього теж одне тільки видиво, степова казка, вічно струмуюча заробітчанська легенда?
IV
Глиняна, напівзанесена пісками Каховка —нічим не примітне заштатне містечко Таврійської губернії — перетворювалась на час ярмарку в місто із стотисячним населенням, ставала буйною столицею всього Півдня.
За кілька днів до відкриття ярмарку Каховку вже трясла лихоманка. З ранку й до ночі рипіли попідвіконню вози, іржали коні, ґелґотали перекупки, стукотіли по всьому містечку сокири теслярів. Як з-під землі виростали рундуки, балагани, каруселі.
Скрізь шум, гам, штовханина. Міщанські двори тріщать від постояльців. На пристані та біля трактирів, прислухаючись до гомону заробітчанських гуртів, уже кружляють нетутешні набундючені стражники, що на їжджають на ярмарок найраніше, разом з конокрадами. Дніпровський берег попід кручами поступово заселяється заробітчанським людом. Від головної пристані і десь аж до плавнів снує понад водою розтривожений людський мурашник. Ті, кому не вистачає місця в березі, влаштовуються вгорі, на кручах, захоплюють холодок попід конторами наймачів, туляться поміж гамазеями чи просто осідають вподовж вулиць, стелячи свитки по горбах, складаючи торби попід вапнякові сірі, немов з кісток, паркани.