Вийшли на веранду.
Тепла ніч, напоєна степовими пахощами, пропливала над Асканією. З дрімучої гущавини парку просто до Мурашкової веранди потьохкували солов'ї. Хоча Іван Тимофійович був зараз у чудовому настрої, проте, залишаючись вірним своїй пристрасті все навкруги поліпшувати, він незабаром виявив певну недосконалість навіть у трелях асканійських солов'їв.
— Чуєш? Зробить одне, два, найбільше три коліна, а далі вже затріщав, як сорока... Не вміють ще наші асканійські солов'ї співати справді по-солов'їному... І знаєш чому? Мало ще в наших парках півчих птиць з красивими голосами, а соловей має звичку класти на ноти те, що чує поблизу, довкола себе... Сорока застрекоче — він і сороку вкомпонує, такий маестро!
— Я до Асканії взагалі солов'я не чув,— зізнався Валерик.— У школі весна, було, зійде, і не то соловей — зозуля не кукне...
— У школі... А візьми ти Чаплинку, Строганівку, Громівку, всі наші села степові: що вони чують?.—
Мурашко постояв, помовчав, немов прислухаючись до всіх отих Чаплинок, Строганівок та Громівок.— Але скоро почують і вони... Перестане Асканія бути чудом, екзотичним оазисом серед оголених приси-ваських просторів... До самого Перекопу зашумлять, зазеленіють отакі, сповнені солов'ями, парки, сади, гаї... Оживе степ, Валерику, оживе,— упевнено закінчив Мурашко і загадково посміхнувся.
Ця посмішка, як і самий тон, яким заговорив сьогодні Іван Тимофійович про відродження краю, дещо спантеличили його юного колегу. "Зашумлять, зазеленіють, оживуть..." Говорить так, наче все це уже в його владі, в його руках!
Не знав ще Валерик, звідки черпає Мурашко свою певність. Не знав, що шеренги дрібних, вигострених цифр уже стоять в кабінеті, зведені й вишикувані садівником на захист його золотих мрій.
XXIV
— Ідея зрошення наших степів не нова. Не мені вона належить — належить вона самому народові,— говорив Мурашко наступного вечора своїм приятелям, що —зібрались у нього в кабінеті.— Прислухайтесь до заробітчанських пісень, до переказів, дум та легенд народних... Весь таврійський епос пройнятий мрією про обводнення степів... Своє завдання я вбачаю в тому, щоб перевести цю мудру народну ідею на мову цифр, довести колосальну практичну доцільність її здійснення... Ви знаєте, скільки розмов зараз точиться довкола Дніпра, довкола проблеми дніпровських порогів. Новітніми проектами впорядкування порогів передбачено, по-перше, поліпшити судноплавство, по-друге, одержати гідроелектричну енергію. Але є ще третя невідкладна потреба краю — зрошення. Попередні проекти цю справу обходили, я ж хочу в міру своїх сил торкнутися саме її. Звичайно, я не почуваю себе настільки компетентним в іригації, щоб братися за розробку проекту в усіх технічних подробицях. Це вже справа інженерів. Але досвід степового лісовода, сумління громадянина підказують мені: бий на сполох, гукай, вимагай!.. Моя мета — підняти всіх на ноги, привернути увагу найширших кіл громадськості до проблеми зрошення. Ми живемо зараз на голоднім пайку дніпрової водиг що йде до нас від Каховки попід степом у вапняках понтійського ярусу. Я пропоную вивести цю воду на поверхню степу. Відомо, що вся безводна частина Таврії лежить значно нижче горизонту дніпровських вод, підпертих порогами. Отже, звівши відповідні споруди, води Дніпра можна спрямувати в степ самопливом. Було б злочином не скористатись цією перевагою, яку нам дає сама природа. Влаштування зрошувальної системи не тільки не йде врозріз з інтересами судноплавства і використанням енергії порогів, що вже пропонують інженери, а, навпаки, всі ці три головні проблеми краю гармонійно поєднуються між собою. Мене цікавить передусім зрошувальний канал. Я в своїх пропозиціях доводжу, що він нам дасть. Канал буде командувати майже мільйоном десятин родючих земель. І це поруч із зеленими багатствами козацького Великого Лугу, поруч з розкішними плавневими лісами, які нам ще краще треба оберігати. Ви уявіть собі прилеглий до них, наново створений ще мільйон десятин квітучої землі! Зрошення і тільки зрошення може врятувати наш край від безконечних посух та чорних бур, від катастрофічних для селянства недородів. А для держави зрошення Таврії буде рівнозначним тому, що вона придбає другий Крим або Ломбардію...
Валерик, прищухнувши між дорослими, слухав Мурашка з якимось моторошним захопленням, з внутрішнім благоговінням і острахом. Дніпрова вода потече в степ! Таке справді зустрічалося досі тільки в думках та мріях народних... А він, оцей дивакуватий, незбагненний Мурашко, стоїть біля стола, розіклавши свої численні записи, схеми та діаграми, і говорить про майбутній таврійський канал як про щось уже реально здійсниме.
Гості, повсідавшись хто де, слухали Івана Тимофійовича з напруженою, майже похмурою увагою, зрідка обмінюючись поміж себе притаємними замисленими поглядами.
Сьогодні в Мурашка зібрався, можна сказати, цвіт асканійської інтелігенції, люди, яких водяний механік Привалов, будучи в доброму настрої, називав мозком Асканії, "строковиками не простими, а дрюкованими". Серед присутніх зараз у кабінеті були той-таки Привалов, завідувач зоопарку Євдоким Клименко, якого жартома величали "Ноєм aскaнiйcькoгo ковчега" і який лише напередодні повернувся з Джунгарії, куди їздив добувати для свого ковчега коней Пржеваль-ського, родичів диких тарпанів, які донедавна водилися ще і в Таврійських степах. Був тут також бонітьор Михайло Фе дірко, відомий на весь Південь фахівець своєї справи, перший з бонітьорів не німців, якого запросили до себе на службу Фальцфейни. В кутку біля Валерика сидів, розпускаючи запах карболки, ветлікар Кундзюба — сусіда Мурашків, що займав друге крило цього будиночка, з самого початку розрахованого на дві сім'ї. Дружина Кундзюби — яку звати було чудно: Олімпіада Павлівна — теж прийшла, але вона зосталася на веранді в товаристві Лідії Олександрівни. Крізь відхилені двері звідти раз у раз долинав до кабінету дзвінкий Світланин голос та приглушений бренькіт гітари. Грав Яшка-негр, що бував у Мурашків досить часто і вважався тут як свій. Його, самотньо закинутого на чужину, видно, тягло сюди, в цей ласкавий, гостинний і затишний дім. Мови Яшка ще як слід не опанував і брати участь у загальній бесіді йому було важко, зате він чудово умів грати на гітарі негритянських пісень, тішачи ними Світлану, що готова була слухати їх без кінця.