Данько намагався ні в чому не відставати від інших гарбичів, з якими він уже був запанібрата. Розпрігши верблюдів і зайнявши чергу за продуктами, підходив до товариства, з розмаху бив, здоровкаючись, парубоцькі долоні і брався потім, за прикладом дорослих, крутити цигарку з махри. Хай не подумають часом приятелі, що він уже и затягтися не вміє! І затягувався так, що в очах зеленіло.
Згодом його можна було бачити десь у центрі гурту, коли він ходив перед товариством на голові або, лежачи десь у холодку, точив з парубками ляси про Софіїну розпусту, про її колишні наїзди в степ з приятельками, з шампанами на чабанську кашу та на голодну чабанську любов.
Одержувати продукти Данькові приходив допомагати Валерик. Розуміючись добре на терезах, він і Данька вчив, як треба за ними стежити, щоб не обважували під час видачі комірники.
На цей раз Валерик застав свого друга в майстернях, де непосидючий степовик, оточений ковалями, саме пробував свою силу біля ковадла з чималим молотом у руках.
— Буде, буде з нього коваль,— поблискували зубами чорні, як негри, ковалі.— Три отаких удари і ще й пальців не повідбивав...
— Він уже й зараз жабу підкує... А виросте, то підкує й саму Фейншу...
Загледівши товариша, Данько кинув молот і поспішив до нього. Валерик був посвіжілий, причепурений.
— Здоров, друг!
— Здрастуй, Даньку!
Хлопці радісно потиснули один одному руки.
— А я вже думав, чи не загордився ти там у своєму саду... Світлана не прийшла?
— Вона казала — на шлях вийде, як у степ уже їхатимеш...
— То й краще, що сюди не прийшла... Бо ми тут часом таке балакаємо, що дівчині й слухати не годиться... А ти поливаєш усе?
— Поливаємо потроху... Оце й зараз біжу на водокачку дізнатися, в чім річ... Щось не подають на башту, мабуть, перевели на Зовнішні Ставки...
Водокачка була неподалік, за майстернями, і хлопці рушили до неї разом.
— Ну, ти як: призвичаївся до своїх... кораблів пустелі? — усміхнувшись, запитав Валерик, коли вони проходили поміж верблюдами.
— Уже, як шовкові... Ти знаєш, чого вони ревли? їх треба сіллю щодня годувати, а я не знав... Ох і люблять сіль! А п'ють після того — страх...
В цей час на вулиці почувся крик, лайка. Хлопці озирнулись. Двоє чеченців верхами гнали кудись високого старого селянина, що, на ходу відбороняючись від канчуків, затуляв обличчя рукою.
— Оленчук! — вигукнув Данько.— Куди це вони його?
— За межу, напевне,— похмуро відповів Валерик.— То в них мода така: хто проштрафиться, проводжають нагаями аж за межу панських володінь...
— Ні в чому він не проштрафився, за сина приходив просити...
— Ти його знаєш?
— Я його підвозив... Це ж той самий Оленчук, що колодязі їм накопав у степу.
— Отож така дяка чоловікові...
— Ух, хрлуйня! — посварився Данько кулаком услід чеченцям.
Валерик тільки зітхнув.
Біля водокачки Данькову увагу привернули два великі цементові круги, що, стоячи рядом, вилискували на сонці скляними величезними ковпаками.
— Ого, які шапки!
— Це ж колодязі-водокачки.
— Колодязі... під скляними шапками? Валерик посміхнувся:
— Тут, брат, вода — всьому королева, і вбирають її, як королеву... Для неї в саду вимурували оту красиву башту, обвиту плющем, для неї — фонтани, статуї, гроти... І тут, бачиш, якими коронами її увінчали.
Зупинившись біля одного з ковпаків, Данько зазирнув крізь скло в колодязь. Чорно! Спочатку сонце на круглих мурованих стінках, а далі, глибше — темінь, залізо, мазут, якась машинерія, і, здається, люди пораються в ній...
— Видно, смоки ремонтують,— промовив Валерик.— Бачиш, усі там...
— Як же вони туди дістались?
— А там збоку хід є... Хочеш — спустимось?
— А нас не відчортують?..
— Ні, мене ж Привалов знає...
— Який Привалов?
— Механік водокачки. Хороший дядько. Асканій-ська дітлашня його величає водяним механіком, або просто Водяником-..
В приміщенні водокачки було похмуро. Закурені стіни, чорне повутиння по кутках, і знову якась машинерія, масляниста, важка сталь, маховики, паси та білі циферблати приладів... І хоча все зараз стояло без руху, Данька приголомшила оця затаєна, мовби насторожена могутність машин, уперше побачених ним так зблизька.
— Це газогенератор,— пояснював Валерик,— він працює на кам'яному вугіллі, на антрациті... Він якраз і рухає своєю силою всі смоки... Ну, а тепер нам сюди...
Вузькі темні східці вели кудись глибоко вниз. Валерик рушив по них, і Данькові нічого не залишилось, як рушити вслід за ним. Сторожко обмацуючи стіни, пригинаючись, він ліз і ліз кудись за товаришем у вогку пітьму, немов той молодий чорт, що після земних мандрів повертається до свого пекла в підземелля.
Нарешті блиснув якийсь просвіток, і Валерик уже до когось загомонів:
— Іван Тимофійович послав дізнатися...
— Приревнував, мабуть, нас до зоопарку?
— Ні, до Зовнішніх Ставків.
— Я ж так і знав... Зараз буде, вже ось кінчаємо...
Тут була діла підземна майстерня. На мокрому настилі з грубих дощок, при скупому світлі, що падало сюди десь згори, крізь колодязь, працювала, розташувавшись у різних малозручних позах, група людей, замаслених, напівголих, проте веселих і бадьорих. Той, що розмовляв з Валериком (Данько догадався, що це й є сам Водяник), був невеликого росту, але міцний, вузлуватий, прудкий у рухах, з іскристим поглядом сірих очей, гостро пронизливих і водночас приязних. Загледівши за Валериковим плечем сторопілого Данька, він одразу вгадав у ньому людину степову, далеку від усієї цієї механіки.
— Там у вас просто: линву через барабан та й гей у простір,— пожартував механік, коли Валерик відрекомендував йому свого друга.— А в нас тут трохи глибше... Інколи навіть риба попадається: дніпровських сомів викачуємо...
Данькові це була дивовижа.
— Хіба це ви дніпровську качаєте?
— А то ж як!.. Дніпровську, браток... Від самої Каховки йде жилами попід землею сюди... В природі такі є чудеса, що ми з тобою й не догадуємось... Ну, готово, хлопці?